Галина Пагутяк - Зачаровані музиканти

— Чому?

«Вічно він лізе зі своїми питаннями, — розсердився Боніфацій на малого. — Треба не питати, а слухати. Хто мовчить, той завше виглядає мудрішим.»

Чоловік-олень буркнув:

— Так заведено. Ходімо швидше, аби нас людиська не помітили. Оселились тут, ніби місця ніде нема.

Боніфацій зиркнув бистрим оком довкола, і не так побачив, як відчув запах хатнього диму і запах коси. Ніби ще рано було косити. Таки-так, не було на косі свіжої крові трави, просто вітер приніс неприємний запах заліза, що колись стинало траву. Потім засвербіло в носі від підкови, загубленої конем. Вона обросла мулом і все одно заважала потічку. Треба її вийняти. Але часу на те не було. Невдовзі вони опинились біля підніжжя гори, на схилах якої дерева росли абияк, а поміж ними лежали брили торішнього листя. Його вологий кислий дух нагадав Івасю й Боніфацію про зимування в лігві ведмедя. Після того, що сталося з ними під землею, обидва врешті змирилися з тим, що проспали цілу зиму, вкоротивши собі й так недовгого людського віку.

— Декому й куцого віку вистарчить, аби накоїти лиха, — мовив чоловік-олень, читаючи думки так, ніби читав книжку й одразу коментував прочитане.

Боніфацій одразу погодився:

— Твоя правда.

— Не моя, а твоя, — відрізав чоловік-олень, настрій якого мінявся, як погода в марці. Він щось поворушив рукою в листі, відкинув суху гілляку і сказав: Заходьте!

Чоловіка з хлопцем ніби засмоктало в гору, вичавивши з легень повітря, і вдихнути вони змогли уже у великій печері, де крім них нікого не виявилося, а у стінах блищали круглі камінці й пахло затхлістю.

— Господарю, — мовив урочисто чоловік-олень, — я привів під твій дах дві людські істоти і здаю їх на твою ласку!

Не можна сказати, щоб такі слова сподобались двом людським істотам, але обоє служили в своєму наземному житті, не належали до панства, і розуміли, що ліпше промовчати. Але й страху не треба виказувати. Звичайна поштивість буде якраз.

У темному кутку почувся шурхіт і звідти вийшов високий чоловік без жодних звіриних додатків, та ще й такий гарний на вроду і шляхетний на виду, що, якби він посміхнувся, вони б стали перед ним на коліна як перед янголом. Але навіть тіні посмішки не було на тому лиці, ніби він носив по комусь жалобу, не показну, а глибоку й щиру.

Чоловік-олень вклонився, і вони теж вклонились. Господар, князь, довго дивився на Боніфація й малого, Нарешті звів брови:

— То що мені з ними робити?

— Здаю на твою ласку, господарю. Сі двоє проспали зиму, бачили без світла, і щось помогло їм перейти мертвий Дунай.

— Що помогло? Тебе питаю! — звернувся князь до Боніфація, і той втішився, бо, хоч малий робив більше успіхів, але спитали його, як старшого.

— Ми перейшли… по руках, — квапливо відповів Боніфацій і додав: князю.

— Що ж ви їм дали, аби вони вас перенесли?

— Та жовту квітку Івась пустив по воді. Бо ми не знала, яка то вода — жива чи мертва. Виявилось, мертва.

— Мертва для вас, — буркнув князь і звернувся до Івася: Чого ж ти нічого не питаєш мене, отроче?

— Надто багато питань, князю! — смиренно мовив Івась. — А часу в тебе мало.

«Диви, — подумав добродушно Боніфацій, — який смілий! Ну, що ж, хай він і мудріший за мене, але замало прожив…» І теж наважився спитати:

— А чи міг би я запитати вас, князю, чи здоровий той коник, якого привели з лісу акурат перед самою зимою?

— Привели трьох, не знаю, про кого ти питаєш? Утім, ти ще побачиш, як підемо увечері.

Князь повернувся і зник у тому ж темному кутку. За все своє життя Боніфацій надивився чимало вельможного панства, але тепер усі ці гонорові шляхтичі здавалися йому нікчемами супроти цього чоловіка, вбраного в просту темну одежу.

То була тяжка дорога, схожа на дорогу, яку проходить недужий, перш ніж стрінеться зі смертю. Музиканти поспішали і Матвій ледве за ними встигав. У нього боліло серце. Спершу билось, як пташина в тісній клітці, потім біль почав наростати. Чого хотіло серце? Що йому не подобалось в Матвієвих грудях? Хлопець втрачав сили, біль віддавав на кожній грудці глини, коли він підіймався на пагорб, і коли спускався з нього. Врешті він упав і не міг підвестися. Над ним нахилився білий музикант, і в очах його було співчуття.

— Мусиш дійти, хлопче, — сказав він.

Підняв його на ноги одним рухом і поволік за собою. А потім його підхопив чорнявий музикант. Його майже несли. Їм дуже на тому залежало, щоб привести Матвія до княгині. Не так, як раніше, коли два рази покидали його в дурному становищі. Наче насміхались. І Матвій знав, що не вмре зараз, бо це місце, де не вмирають. Він буде терпіти ці муки, бо так мусить бути. І здається, не лише за себе, а й за весь людський рід, що чимось завинив перед Тими, що літають в повітрі…