Галина Пагутяк - Зачаровані музиканти

— Я так собі думаю, — перемінив тон Миколай. — Молоде, зелене, пішло собі шукати пригоди. Може, вчитися більше не хоче. Може, найшов собі дівку з простих? А в нареченої був?

Миколай був завжди хитрим. Почав розпитувати, бо одна річ картати, дорікати, а інша — ставити питання, на які легко відповісти. Після довгої мовчанки Олександер проронив глухо:

— Він розірвав заручини.

Ні, вони не чули про це. То вже був поважний трафунок [6] Випадок , який загрожував війною між родами.

— А… — видусив з себе Лукаш, і його питання пірнуло в горішню темряву, так і не встигши стати словами.

— Ніхто про се не знає, - мовив Олександер. — Він прибіг до неї босий, увірвався в покій і сказав, що шлюбу не буде.

— Босий?

— Босий. Мій син не варіят, вашмосьці! Тільки я знаю, в чому річ. І мій отець, що, як ви знаєте, став ченцем у кляшторі. Більше ви від мене нічого не почуєте. Якби не гроза, я казав би вам лишити мене. Можете перечекати в сінях.

— Ми підемо, вашмосць! — пригрозив Миколай. — Але встидно не довіритись давнім приятелям, майже братам. Що ти від нас ховаєш?

Олександер гірко посміхнувся:

— Що? Сказати не можу, але покажу, якщо пообіцяєте, що залишите мене самого оплакувати сина, який, може, й вернеться, але то вже не буде мій син.

— А труна? Що се за комедія?

— Се — частина вистави, вашмосьці. Вона нагадує мені про мою страту. Ся труна- не для нього. Для мене.

— Господи Ісусе! — вигукнув Лукаш. — Для тебе?

Він подивився на Олександра іншими очима, очима лікаря, і побачив, як той постарів й змарнів. А в очі, що палали, страшно було дивитись.

Натомість Миколай відреагував по-своєму, жорстко:

— Покажи, що маєш показати. Де воно?

Він роззирнувся довкола, але не побачив нічого такого, що мало б його вразити.

— У тебе в кабінеті?

Олександр похитав головою і розстебнув поли. На білій сорочці, там де серце, виднілась пляма від заскорузлої крові.

— Се що, рана? — скочив Лукаш. — Треба лікаря! Ні, я сам лікар!

— Я вам показав, — спокійно відказав Домницький і почав зашпилювати гудзики. — Рана знову відкрилася. Доста з вас

— Може… — пополотнів Лука. — Се він, Матеуш? Скажи, се він?

Лице Олександера спотворила гримаса болю, й він видушив з себе:

— Ні.

Обидва приятелі дивились на нього зі щирим жалем, з цілковитою безпорадністю. Вони ще ніколи не почували себе такими безсилими. Бувало, вселенське зло в його найгрізнішому вимірі кривди чи наруги поставало перед ними, особливо, в молоді роки. Часом втрата була така болюча, що й у них на серці довго не заживала невидима рана. Але змирювались, мусили змиритись, бо цілий світ хилився покірно перед Долею, побунтувавши й повоювавши. Аби здолати кривду, мало людського віку. Тільки ті, що живуть по кілька соток літ, можуть щось вдіяти. Бо в них інший світ, й інші інтереси у ньому. І вони, й прості смертні намагаються не переходити дорогу одне одному. Але, як уже перетнуться, то цілий світ перевертається, земля зрушується. Боронь, Боже.

Переміна, що сталася з товаришем, вразила Миколая і Лукаша більше, ніж порожня труна в покої, більше, ніж рана на грудях. Мало що могло трапитись. Може, між вітцем та сином зайшло щось остре, і завдало глибокої рани старшому. Тіні від свічок коливались на стінах, тіні від блискавок проривались крізь важкі заслони з оксамиту, через що здавалось, що поміж них трьох і порожньої труни метушаться потривожені духи, а відтак атмосфера ставала просто нестерпною. Лукаш відчув, що і його охоплює якесь безумство, і що він сприймає його як щось природне. Не зійде сонце, не защебечуть птахи, не відчиняться двері навстріч світові нормальних, статечних людей — і лишень оце справжнє, а все решта ілюзія .

Утім, пана Миколая, який завжди був серед них трьох найстатечнішим, найрозсудливішим, на перше місце завжди ставлячи обов’язок, це ледь черкнуло. А коли надворі лупнув грім так, що всі троє оглухли, він перший кинувся до дверей. Пахолок заповз у куток і від страху гикав.

Як свіча палала стара липа, що росла коло брами.

— Матко боска! — вирвалось у Миколая.

Дощ лив як з відра, однак липа все одно горіла, й іскри від неї могли спалити двір Домницького. За спиною Миколая з’явився Лукаш, а далі сам пан Олександер, чиєму обійстю загрожувала кара небесна. Челядь товпилася на ганку, так ніби зовсім не лягала спати. Миколай з Лукашем не знали, що вже три ночі в домі ніхто не спав, стривожений дідичевою поведінкою. Кілька бризок дощу привело Лукаша до тями, у голові в нього знову перевернулось, і він зрозумів, що ось це — справжнє, а те, що у домі — мана. Липу загасить злива, і вона, можливо, відживе, відхворіє, але відживе, бо дерева сильні духом. Навіть пень проростає. І до серця чоловіка вступила тиша. Він дивився, як води небесні гасили небесний огонь, і на устах його заквітла ледь помітна усмішка вдячності.