Галина Пагутяк - Слуга з Добромиля

- І що ти скажеш? — спокійно відізвався Слуга з Добромиля, котрий нічим не різнився від пацієнтів цього закладу, хіба що незворушністю.

— Я так думаю, що нам треба було стрітися. Добре тебе берегли! Тільки не знаю, нащо?

— У кожному разі не для тебе. І, гадаю, також не для битви, бо ми усього лиш слуги, а вони не б’ються між собою. Як ти вважаєш, воєводо, ні, царю московський?

Зачарований усмішкою Слуги, яка нікого не залишала байдужим, і не дратувала зараз навіть воєводу, той відповів:

— Не знаю, чого хоче твій пан, Купець з Добромиля, але і я не бажаю битися з тобою. Бо згинемо обоє.

— Я думаю, що мій пан не бажає, аби ми билися. Кому вигідна смерть простого слуги?

— То чого він мене сюди прислав?

— Певно, щоб ти з’їв солі. Знає, що від нестачі солі чоловік дуріє і кров його кипить.

— Як усе в тебе просто! І не шкода тобі Купця з Перемишля?

— Так он він сидить! — і Слуга показав на Олексія Івановича.

— Правда? — здивувався воєвода. — Хто б міг подумати! А він се хоч пам’ятає?

— Пан доктор гнівається, що ми заважаємо роботі. Тут все-таки шпиталь, а не корчма. Пора йти звідси, воєводо, а то він розсердиться.

— Пора, то й пора.

Слуга з Добромиля вийшов з-за столу й вклонився:

— Бувайте здорові, люди добрі!

— Йди здоровий! — відказали йому люди з Лаврова, Бусовиськ, Спаса, Тершова, Мурованого, Тернави, Старої Солі, Княжого, Хирова…

— Дякую, пане докторе, за терпіння і поміч! — вклонився Слуга Олексію Івановичу. — Тільки не списуйте на папері того, що я вам повів.

— Я не письменник.

— Пане Слуго, се ж мій день? — тремтячим голосом спитав антось.

— Таки твій, Антосю. Видиш, нічого злого не сталося? Ти нам обом поміг.

І вони вийшли, двоє слуг, один темний, другий світлий, а куди ніхто не знає. Може, в гори, може, в долину, бо зараз за брамою Добромильського монастиря розійшлися. Що їм історія, що їм пам’ять? Добро не має історії. Зло не має історії. Є лише історія Землі, на якій випадково оселились люди.

Увечері Антось виліз із пивниці й розпалив огнище у дворі Слуги з Добромиля. Чекав, коли прийде господар і принесе вина. Той прийшов і приніс ще й кошик з харчами. Ніч була зимна, але вогонь зігрівав їх, стріляючи іскрами в темносинє небо, всіяне зірками.

— Завтра сюди прийдуть майстри і відбудують мою хату. Я чув, що є доми, що стоять триста-чотириста літ, і нічого їм не стається.

— Треба вам, пане Слуго, купити собі антипка.

— Та я купив учора, в дітисьок, але він від мене втік, бо я сіллю торгував і знову торгувати буду.

І додав:

— Якщо Бог так захоче. І мій пан не пошле мене кудись далеко. Бувають часи неспокійні, бувають страшні, а от миру на сій землі не видати. А все ж я відбудую дім.

— Таке життя, — похитав головою Антось й надпив з пляшки вина. — Але й добре ж!

- Із самої Франції привезене.

— Я хотів спитати вас, пане Слуго… І не одне питання, а два, бо вони мене те так, що тривожать, а просто цікавлять…

— Питай!

— Хто вбив пана Купця з Перемишля?

— Двоє: молодий Юрко Мнішків і Самозванець. Старий наказав лже-царевичу встромити кіл в серце, а той був ліворуким і встромив у правий бік замість лівого. Однак, він був дхампіром, тобто сином опиря і відьми, як і я, тому й згубив Купця. Але спершу Юрко втяв голову шаблею. Я се взнав від Маринки, у тюрмі, коли скінчилось її недовге царювання.

— А золоту бляху де ви знайшли?

— Вона мені віддала, Маринка. То був її шлюбний презент від старого Мнішка. Я розповів їй, що бляха приносить нещастя тому, кому вона не належить. Вона жила ще з двома по тому, як вбили Грицька. Чую, що він ще вернеться, сей вовк у овечій шкурі….

— Так просто віддала?

— Хотіла, щоб заграв я їй пісню смерті.Хотіла від мене трутки. Але я не дав їй нічого. Окрім поради: молити Бога про спасіння душі…Бо смерті й отрути довкола повно. І вона прокралась навіть у мене всередину. Я бачив, як вовки поїдали вмерлих із голоду й холоду, й подумав, що се не світ Божий. Але потім…

— Що потім?

— Побачив, як зірки відбиваються у воді, й збагнув, що се мені знак. Розумієш?

— Нє, - відповів Антось і аж трохи відсунувся від Слуги з Добромиля.

Львів, 2005–2006 роки.

р е в е р е н д а — ряса

Волинський князь Роман Мстиславович (помер 1205 року), батько Данила Галицького, котрий винищив галицьких бояр. Увійшов до історії завдяки цинічному вислову: «Не подусивши бджіл, меду не їсти». Відомий надзвичайною жорстокісю