Галина Пагутяк - Слуга з Добромиля

Тому я був розчарований і се мені боліло. Щоб знайти Золоту Бджолу, я, котрий так вперто намагався відмовити старосту добромильського від московської авантури, опинився у вирі того безславного походу, що знекровив Річ Посполиту й призвів до смерті багатьох людей. Ніколи я ще не був так далеко від Добромиля, як тоді коли намагався забрати оберіг назад, бо просив мене про це мій пан, Купець з Добомиля. Тільки шкодую, що того дня стратив час на бесіду з вельможним паном Гербуртом, котрий був залежний від свого стану і вірив, що Закон може змінити світ, саме тоді, як мій товариш і опікун Купець з Перемишля потребував помочі.Його заманили в пастку і вбили люди Дракона. Такого сильного, мудрого, відважного і вірного Перемиській землі й Королівству Галицькому. Тепер знак, на який я потратив стільки часу, не вартував нічого. Я носив його на шиї під сорочкою, однак жодної миті не вважав своїм.

Того дня єгомость Миколай умовив мене залишитись на ніч, і я дізнався від нього всі добромильські новини, і наша статечна розмова була для мене ніби бальзамом на незагоєну рану. Врешті, я зрозумів, що і в священика є своя таємна рана. Він спитав, чи переходити йому в унію, а чи триматись православної віри. Я відповів йому, що се справа політична і мені не подобається, коли християнські церкви ворогують між собою.

— Дивіться, — сказав я, — Гербурти помагали кожній церкві, мирили між собою народи, бо сказано ще Ісусом: Бог всередині тебе і довкола тебе. Усе сотворенне Богом — се Його храм і святиня.

Однак я змусив себе замовкнути, бо часи змінились, і якби єгомость їх повторив комусь, мав би велику біду. Просто перевів розмову на інше:

— Бачив я нині стару церкву. Чом би її не розібрати, а дошки попалити?

— Та казав я вже не один раз про се владиці, але той одне каже: не руш! Він ще більше боїться за мене. Я боюсь, щоб мої діточки не лишились сиротами, а він — своїх синів…

— Чого йому боятися синів?

— Кажуть, ніби ті окрадають церковну казну, поки владика постить і молиться. Ех, прийшла наша церква в упадок! Москва з ляхами свариться, а ми мусимо терпіти.

І я розповів йому, як самозванець переходив з однієї віри в іншу: від православних до соцініан, а відтак до римокатоликів, а потім знову до православної віри повернувся. Не те, що б я вважав се гріхом, ні, я до подібних речей ставився спокійно, але ненавидів політику, бо вона звела зі світу Купця з Перемишля. Та про нього хтозна чи вже хтось тут пам’ятає.

На те єгомость зауважив, що чув, ніби самозваний царевич закладав з нечистою силою і завдяки їй рік втримався на московському престолі. І чи правда, що Мнішки, батько з синами, і донька Маринка, були опирами. Я лиш розвів руками:

- Їх уже нема на сім світі, отче.

Хоча насправді не був у цьому впевнений. Бачив хіба, як вмерла Маринка. У тюрмі.

— Що ж насправді було? — ожив, було вже заколисаний розповіддю, Олексій Іванович.

…Надворі світало і голосно щебетали птахи. До воріт підійшли Купець з Добромиля і Антось. Тільки якби нагодився хтось цієї світанкової пори, то побачив би самого Антося. Купець існував лише у свідомості добромильського жебрака.

— Сядь тутка, Антосю, й чекай. Се- твій день. Ми ще стрінемось!

Не перший раз Антосю доводилось чекати, і він покірно сів на лаву під брамою. Чорна кирея на його плечах стала галкою, крикнула щось і полетіла в Діл, де на схилі трактор тягнув за собою сівалку, і за ним волоклася ціла хмара птахів, збираючи зерно.

— Хмара, — сказав уголос жебрак й повернув голову до Сліпої гори, на якій стриміли понищені мури Високого Замку панів Гербуртів. — Як сяде чорна хмара на Сліпу гору, я мушу бігти до пана Слуги з Добромиля.

Проте ніхто йому не відізвався.

«Був би я опирем, — подумав Антось, — то теж би зміг би витерпіти біль і муки, і не мерз би так.» Він притулився до муру, що був шорсткий і, здавалось, теплий. На нього найшло якесь отупіння. Ледве пригадував собі, про що говорив з Купцем з Добромиля, а, може, й не говорив? Хіба посмів би щось розказувати Самому? Мав таке відчуття, ніби прокинувся в зовсім іншому місці.

…Слуга з Добромиля замовк, прислухаючись до чогось, ак тоді зітхнув:

— Не думав, що так боляче переживатиму цю втрату. Усе в Добромилі нагадувало мені про Купця з Перемишля…

— Не пам’ятаю, як скотився я у Діл, навіть для мене се було незвично. У задній кімнаті корчми лежало обезглавлене тіло купця. А в грудях стримів свіжотесаний кіл. Був із правого, а не лівого боку, де серце, з чого я зрозумів, що Купця з Перемишля вбив дхампір. Але котрий з них? Маю на увазі трьох Мнішків і самозваного царевича. Жодної хвилини я не вірив, що він справжній. Я гукнув корчмаря і вхопив його за комір: