Галина Пагутяк - Слуга з Добромиля

Ночами було неспокійно, чулася стрілянина. Головлікар заборонив відчиняти браму після смерку, однак досі ніхто їх не турбував. Іноді Олексію Івановичу здавалося, що вночі монастир стає невидимим, а сам він опиняється десь поза реальністю, і прокинеться колись в іншому місці. Адам Віцентійович, можливо, теж почував себе тут не зовсім добре, бо рано лягав спати і вдосвіта вже ходив коридорами. Мав дуже хворобливий вигляд, тужив за кавою, до якої звик ще в довоєнні часи у Львові, і завжди просив головлікаря привезти її зі свого рідного міста. Іноді Олексію Івановичу вдавалося роздобути меленої кави впереміж з ячменем, та й то з великими труднощами. Сам він пив міцний плиточний чай.

Тут він теж змушений був лягати рано, бо електрику часто вимикали. У лікарні навіть не було радіоточки, щоб почути новини і якусь музику. А на хворих, чув він, музика добре впливає. Місця тут вистачало, монастир був величезний, але бракувало ліжок, постілі, й харчів. Дійшло до того, що прибуття нового пацієнта вганяло його в холодний піт. Де мав його покласти, чим годувати? Та й ліків не було.

Іноді вдень Олексій Іванович підіймався на дзвіницю, де не було жодного дзвону, й дивився звідти на містечко й вершини гір. У нього тепер часто немилосердно болів шлунок, і він мусив пити лише ріденький чай з сухарями, а під очима з’явились темні кола. Але лягти на обстеження не міг, бо лишати лікарню на дивакуватого старого психіатра не наважувався. Той міг щось вчудити і втратити роботу. Куди би він подівся? Олексій Іванович мусив про нього дбати, щоб не опинився на вулиці.

Та найбільше муляло головлікаря, що насправді все йому було байдуже. Терпів свій власний біль мовчки, і ніяк не міг зрозуміти, чому людина божеволіє, й чому її так неможливо вивести з цього стану. Мав один підручник з психіатрії, а в Адама Віцентійовича була ціла купа літератури, правда, німецькою мовою, яку він тримав у своїй кімнаті під ліжком. Він часто цитував Фрейда і принижував методи передової радянської медицини. Його легко було позбутися, але саме тому, що легко, Олексій Іванович нікому не прохопився словом, бо одразу ж по старого приїхали б енкаведисти, яких він, як колишній фронтовик, зневажав. Посадити в тюрму старого лише через якогось Зигмунда Фрейда, котрий давно помер, яке безглуздя!

У світі було стільки абсурду, що більшість пацієнтів цього закладу видавались цілком нормальними людьми, тільки дуже самотніми. Вони не тримались купи: їх не об’єднувала жодна ідея чи мета, і дехто був просто щасливий за цими грубими мурами. А з іншого боку цих стін залишалось чимало людей, котрі воліли би жити тут. Однак, ні ті, ні ті інші не були по-справжньому в безпеці. Попередника Олексія Івановича звільнили через те, що хтось доніс, ніби він ходив молитися до церкви Може, хтось з персоналу, бо тут було четверо санітарів і дві медсестри середнього віку, обидві місцеві. Було їх три, але одну заарештували одразу по приїзді нового головлікаря, бо чоловік її мав якийсь стосунок до бандерівців. Обіцяли прислати їй заміну, зі Сходу, але й досі нікого не прислали, чому Олексій Іванович був навіть радий. Але, швидше всього, міг проговоритися перед родичами хтось із хворих, що мають у себе «побожного» доктора. Тим часом Олексій Іванович вів документацію, їздив на партійні збори, а Адам Віцентійович займався лікуванням, призначаючи в основному бром, хоча більше бесідував з хворими. Часом він забував, хто перед ним, на мить стаючи пацієнтом.

У другій половині квітня Олексій Іванович повернувся зі Львова з мішком перлової крупи, ящиком маргарину і пакунком ліків. Привіз ще п’ять кілограмів цукру, кави для старого, і зарплату. Але його радість була затьмарена. Минулої ночі вмерло одразу двоє пацієнтів: стара жінка й чоловік з п’ятої палати. Адам Віцентійович видибав аж надвір на негнучких ногах, і хотів, мабуть, сказати щось гостре, але прибулий головлікар обійняв його за плечі й повів до свого кабінету.

— Тут стіни не мають вух. Скажіть, що маєте сказати, тільки швидко.

Старий мовчав.

— Думаєте, я не знаю, кого ви звинувачуєте у смерті пацієнтів?

— А кого? — невинно спитав старий.

— Невже ви не розумієте, що країна пережила страшну війну, і немає коштів на утримання лікарень. Я знаю, що у майже всіх пацієнтів дистрофія, авітаміноз, але так всюди. У-сю- ди!

Старий замахав руками, ніби відганяв від себе бісів, і через силу вимовив:

— Прошу не кричати на мене.

— Ще трохи і ви ляпнули б щось таке… Я мусив би повідомити про це самі знаєте кого.