Дара Корній - Зворотний бік світла

— Доню, донечко моя! Навіщо так себе картати? Печера Білого Гайворона недовго зберігатиме малюнки — дощі їх змиють.

Птаха серцем слухала слова матері. Мало що розуміла, бо таки давно не прилітала в той край і, схоже, дещо пропустила.

Верха повернула голову на голос матері:

— Мамо, ти знову за мною слідкуєш? — Голос звучав надсилу, без крихти обурення. — Він не прийде, матусенько, не прийде більше ніколи. Квіти — єдине, що залишилося від нього, квіти з його краю. Я знаю — вода їх забере, та мені легше стає, коли я їх бачу хоча б на стінах. Він так любив ці квіти, мамо. А знаєш, я ж його не проганяла. Навпаки, казала, що піду з ним світ за очі, хоч за край землі, навіть зраджу вас. А він у відповідь посміхався, говорив пестливі слова і… Я — зрадниця, мамо, чуєш? А яка зі зрадниці Цар-Мати? Коханий, мій коханий! У той останній день, коли йшов назавжди, він гладив мене по голівці, як маленьку дитинку, цілував-цілував-цілував, зачекав, доки я засну, і пішов, щоб не повернутися. Вже майже вісім місяців минуло. Чому тоді так нестерпно болить, мамо? Чому забути несила?

Дві жінки стояли, пригортаючись одна до одної, посеред печери і плакали. Бо могли собі це дозволити, одна — грізна повелителька поляницького племені, інша — майбутнє того племені. Птаха знала — переживуть це, бо вони — сарматки. Але щось на перший погляд незначне, якась дисгармонія у видіннях не давала спокою. Не розуміла ще чому. Але вона повернеться в цю печеру згодом і вже наодинці з собою спробує зрозуміти — що не так.

Птаха декілька ночей поспіль прилітала сюди. Стояла у Печері Білого Гайворона й дивилася на квіти. Вони нагадували їй квіти з Яроворота. Та чи мало на світі мальв? Багато, дуже багато, але таких особливих, як у її саду, немає ніде. Шкода, що ті, стінні, неможливо взяти в руки та добре розгледіти. Вона б тоді відразу зрозуміла — її то мальви чи ні. Чому вона так вчепилася в ті малюнки, чим вони її так збентежили? Адже чорні мальви у її садочку ніколи не росли. І в Яровороті їх також немає. Можливо деінде, але не у них. А тут, на стінах, вони так бентежно та сумно квітнуть, як, напевне, можуть квітнути тільки чорні мальви. «Печера Білого Гайворона перетворилася на Печеру Квітучих Мальв, — прошепотіла сама до себе. — І яка чудернацька назва для печери — Білого Гайворона. Придумали ж таке!» Несподівано спокійний плин думок порушили слова:

— Агов, ти хто така і що тут робиш?

Аж здригнулася від несподіванки. Здивовано озирнулася. За спиною стояла Вітра. Цар-Мати суворо дивилася на неї. Треба ж було так замислитися, щоб не почути наближення живої істоти. Вітра непривітно оглядала її тендітну постать. Права рука Цар-Матері потягнулася до меча. Птаха не злякалася, бо знала — в будь-який момент може дременути з сарматського світу, перенестися додому чи куди-будь. Дивувало геть інше — Цар-Мати могла її бачити. Враз грізний тон голосу Цар-Матері змінився на миролюбний:

— О, Велика Матір, та ти ж Дух. — Безстрашна Вітра стояла приголомшена власним здогадом, рука, яка щойно тягнулася до меча, застигла у повітрі. — Але чий, жінко, і чому я тебе раніше тут не стрічала? Та цікавіше геть інше. Чому це я, звичайна людина, можу бачити духів? Я ж не Жриця…

Птаха не стала пояснювати жінці, хто вона насправді, все одно не зрозуміє, тому кивнула в знак згоди. Дух то дух.

— Я — Вітра, Цар-Мати, — поважно кивнула поляниця Птасі. — А тебе як звати?

Птаха посміхнулася. Вітра опанувала себе, бо говорила трохи зверхньо та зухвало, як і годиться Цар-Матері.

— Птаха, — відповіла спокійно.

— Гарне ім’я, Дух-Жінко, в ньому багато неба та волі. Ми також обираємо для власних дітей імена із сильними словами. Ім’я часто визначає долю людини, веде її. Верха — ім’я моєї доньки. Дуже ім’я, у ньому звитяжний клич. І що ж тебе, Птахо, привело у наш край? Певне, щось важливе, але не скажеш, хіба що відкриєшся Великій Жриці.

Птаха поважно кивнула. Хай Цар-Мати продовжує сама відповідати на власні запитання, так спокійніше.

Верха обвела поглядом стіни печери:

— Тобі, Птахо, подобаються квіти на стінах? То малюнки моєї доньки. Такі квіти в наших краях не ростуть. Верха називає їх мальвами.

— Мальви?! — повторила чи то запитала Птаха.

— Так, мальви. Квіточки. Тьху! — мовила зневажливо поляниця. — Дурне заняття для воїна — малювати, але жінка при надії ще не таке втне, повір мені. Я всі дев’ять місяців проревіла, вже навіть Жриця мені помагай-зілля варила, бо могло народитися слабке та боязке дитя. Тому малювання — зовсім невинне заняттячко. Правда ж? Та й недовго залишилося чекати до народин онуки. Я вже ім’я придумала. Верха не опиратиметься, бо ім’я сильне. Як тобі, Птахо, Громислава? Звучить мов переможний дзвін металу. Авжеж!