Дара Корній - Зворотний бік світла

Раптом вдарив сильний грім, усередині темної печери сяйнула блискавка. За мить весь простір чорної печери заповнило яскраве світло. Чорне гайвороння осліплено принишкло, перелякано роззираючись довкола. Склепіння печери чомусь щезло, сонячне проміння безперешкодно потрапляло досередини. Зашуміли білі крила, і вгору до сонця полетіла прекрасна Лебедівна. Чорнодзьобих настільки приголомшило пережите, що ніхто й не мислив спробувати наздогнати лебідку. Коли ж через деякий час оговталися, то зосередилися на іншому — посеред просторої, вже безсклепінчастої печери лежало щось біле, з потрощеними крилами. То був колишній грізний гайворон Худіч, тепер Білий Гайворон. Грак печально підвівся з землі, задер голову, проводжаючи Лебедівну.

Цар-Мати замовкла, сумно зітхнула, переводячи подих. Птаха знала, що то ще не кінець історії, вона здогадувалася, яким буде продовження, та все ж з якимсь внутрішнім трепетом жадала помилитися:

— Чорнодзьобі люто накинулися на колишнього ватага. Вони пили його гарячу кров, шматували теплу плоть. Він став білим, отже — чужинцем для них, здобиччю, ворогом. А очі Худіча невідривно дивилися в небо, майже не відчуваючи, як з його тіла червоною цівочкою витікає життя. Худіч бачив тільки малюсіньку цяточку в небі, те, що залишилося від його Лебедівни, і щасливо посміхався. Вона врятувалася!

Вранці новий ватаг чорнодзьобих наказав забрати з печери залишки того, кого ще вчора вони так боялися і хто зрадив їх. Ніщо не мало нагадувати Великому Гайворонячому війську про ганьбу. Та в печері вони нічого та нікого не знайшли, хіба що смоляні стіни колись Чорної Печери за ніч стали білими, як крила Білого Гайворона.

З того часу Чорну Печеру стали називати Печерою Білого Гайворона.

— Це не ваша легенда, правда ж? — печально запитувала Птаха.

— Ні, — здається, Вітра не здивувалася запитанню. — Її розповідав мені один чоловік зі сколотян.

Цар-Мати поспіхом відвела очі від Птахи, перевівши погляд на протилежну стіну. Очі Вітри зрадливо блиснули. Птаха ж згадала свого Чорного Гайворона, який також не задумуючись прикрив її собою, рятуючи від своїх. Але чи став він від того Білим?

Минуло три ночі з моменту останньої подорожі до сарматів. Посеред буденного дня Птаха раптом відчула — її відчайдушно кликали. Вона добре почула голос Цар-Матері у своїй голові. Цього разу не стала чекати ночі, щоб потрапити у сарматський світ, і скористалася ключем. Справа нагальна — відчувала це. А у снах можна було й заблукати чи щось наплутати. З ключем надійніше, хоча так її можуть вистежити.

Посеред Печери Білого Гайворона стояла перелякана і стурбована Вітра. Птаха ніколи її такою не бачила:

— Птахо, Верха помирає. Дитина не може вийти на світ. Неправильно лежить там, — показала на живіт, — усередині. Наші не можуть нічого вдіяти. Навіть Верховна Жриця безсила. Це — кінець, мій кінець і кінець всього роду. Одна з помічниць Жриці втаємничено мені повідала, що тут може допомогти тільки Дух. От я й згадала про тебе. Благаю, допоможи.

Велика Цар-Мати Вітра, та, що вклонялася тільки Великій Матері, впала перед Птахою на коліна і схопила її за руки, припавши до них пересохлими губами. Тіло Великої Цар-Матері тремтіло. Згадала слова Мари: «Світ Сарматів сам тебе покликав. І мав на те, певно, причини». Можливо, це і є та причина? Птаха не раз рятувала майже мертвих. Тож рішуче вхопила поляницю за руки:

— Веди мене до доньки, Вітро, якщо не запізно — допоможу.

Біля розкладеного шатра було майже порожньо. Вітра дала наказ поляницям триматися подалі від цього місця, а тут накази не обговорювалися — тільки виконувалися. Наказ не стосувався лишень однієї жінки. Перед ними стояла Верховна Жриця. Птаха її відразу впізнала — лихі маленькі очі, чорні губи зліплені в цівочку-шрам, віночок зморщок над ними, гачкуватий ніс. На голові — сіра намітка, яка спадала аж до землі, в правій руці — дерев’яний костур. Вона загороджувала вхід усередину:

— Вітро, Велика Цар-Мати, опам’ятайся та послухай мене — Верховну Жрицю Мавру! Заклинаю тебе! Мені Воланда все розповіла: і про Духів, і про твоє бажання за їх допомоги порятувати доньку та онуку. Ти ж мудра повелителька і не станеш гратися з тим, чого не розумієш? Ми нічого вдіяти не можемо. Твоя донька та її дитина покликані стати славною й утішною пожертвою для Великої Матері. Не муч себе й усіх нас дурними вигадками. Цю Чужинку, — і вона махнула костуром у бік Птахи, — волею небес забороняю впускати до Верхи. Ніякий вона не Дух! Бо чи можуть Духа всі видіти, хіба що Жриці. А тут з плоті та крові з’ява перед нами. Згинь, згинь, згинь, тварюко нечиста.