Дара Корній - Зворотний бік світла

На щастя, такі жертвопринесення траплялися нечасто, можливо, тому, що милосердна Велика Матір милувала хлопчиків і в поляниць народжувалися переважно дівчата. Жертвопринесення полонених, що не справилися з місією коханця чи чимсь там прогнівили поляницю, також були жахливими. Здорових сильних чоловіків спалювали живцем. Птаха старалася уникати і цього видовища, як страус, ховаючи голову в пісок. Не мала права втручатися в хід історії. А спостерігати за таким було понад сили.

Велика Цар-Мати Вітра мала доньку — вродливу синьооку русявку Верху. Батька дівчини Птаха також знала. Високий, дужий, білявий велетень зі сколотян. Видно, припав до серця Вітрі чоловік, бо після того, як завагітніла, ще довгенько не могла з ним розлучитися, аж поки Верховна Жриця серйозно з нею не поговорила. Лишень тоді Вітра відпустила його додому. Розпрощалися на Чорному кургані. Безжальна та незворушна Цар-Мати ридала на грудях розчуленого чоловіка, який ніжно пригортав її до себе, лагідно губами визбируючи сльози, а потім… Потім кликав її з собою, до його дому, де в злагоді та в мирі живуть поруч і чоловіки, і жінки, бо кохав цю норовисту, гордовиту й водночас добру та беззахисну в своїй мужності жінку. Відмовилася рішуче, майже не замислюючись. А потім часто приходила на Чорний курган, де попрощалася з коханим назавжди, і наодинці з собою та вітром плакала. Так, щоб ніхто не знав, не чув і не бачив, що й Велика Цар-Мати може бути слабкою.

Верха росла дужою й хороброю, доволі легко опановувала всі хитросплетіння кочового войовничого життя. Вже в свої сімнадцять блискуче володіла зброєю — сокирою, мечем, влучно стріляла, вправно їздила верхи. Та «найулюбленішою зброєю» юної поляниці стали власні руки, дівчина обожнювала рукопашний бій. Очі тоді спалахували лихим вогнем, робилася схожою на невловимий вітер, що закручується у вир, на краплі шпаркого дощу, що хльоскають увсебіч і від них ані сховатися, ані відбитися. Здавалася чимось ефемерним, бо то направду був не бій, а танок. Дівчина наче гралася з ворогом, наперед передбачаючи всі його дії.

Йшов час, і всі в племені розуміли, хто стане наступною Цар-Матір’ю. Вітра пишалася донькою, чекаючи моменту, коли та нарешті подарує їй онуку, а згодом і перебере у свої дужі руки царювання. Та Верха не поспішала — свобідний вітер свистів у скронях, вільний дух борні тік жилами. Дівчина була вродливою, вона була й ненаситною та жорстокою, граючись стинала ворогам голови, не зважаючи ані на благання, ані на волання та плачі.

Коли наступного разу Птаха повернулася у світ сарматів — Верха була при надії. Якось назбиралося надто багато різних проблем та завдань, що не мала нагоди зануритися в сарматський світ. У снах час біжить по-різному — то слимаковим ходом, то зі швидкістю світла. Вже не застала Птаха обранця Верхи, батька майбутньої дитини, у таборі. Той, очевидно, або був відпущений, або страчений.

Верха поводила себе дивно. Птаха жодного разу не зустріла вагітну жінку ані в товаристві приятельок, хоча донедавна та дуже любила галасливі компанії, ані в одній кибитці з такими ж вагітними, як сама, яким зазвичай є про що поговорити. Дівчина майже всі вільні дні проводила на березі моря.

Одного разу Птаха вирішила простежити за Верхою. Не могла вагітна жінка постійно стояти на березі моря та витріщатися в небо. А вона стояла і витріщалася, правда не в небо. Жінка довго й незворушно дивилася, як високі дужі хвилі розбиваються на друзки об міцні стіни скель. Це тривало доволі довго, Птасі навіть встигло набриднути.

Коли осіннє лагідне сонце минуло обідню пору, Верха наче ожила. Заворушилася та почала озиратися й уважно роздивлятися довкола, наче хотіла пересвідчитися, що ніхто за нею не стежить. Птаху вона не могла бачити, а більше нікого поруч наче й не було. Тоді жінка, притримуючи двома руками великого живота, рушила вздовж берега, впритул до скель, так, щоб менше забризкатися. Птаха тільки на мить відволіклася, кліпнувши очима, і… Верха просто щезла, наче крізь землю провалилася. Стояла якусь мить, ошелешено витріщаючись на скелі.

Раптом запримітила біля скель ще одну жіночу постать. То була Цар-Мати. Очевидно, Верха недарма остерігалася того, що за нею можуть стежити. Тут уже Птаха пильнувала добре, тому встигла розгледіти, як Вітра зайшла в ледь помітний у скелі лаз. Поспішила за нею.

Птаха здивовано роззирнулася. Усередині скелі ховалася печера, правда без даху. Склепіння стін відчайдушно простягали одні до одних руки, та все намарно. Світло впевнено та шпарко вливалося через отвір угорі, ніжно пестячи білосніжні стіни печери. Та Птаху вразило інше — на білосніжних стінах печери ніжно «розквітали» мальви: червоні, рожеві, жовті, бузкові, малинові, сині і навіть чорні. Квіти цвіли пишно. Верха в руках тримала шматок чогось червоного, схожого на крейду і водила ним по стіні. Біля її ніг валялася ціла купа різних за розміром кольорових цурпалків. Цар-Мати, очевидно, не вперше бачила ці малюнки, бо дивилася жалісливо на доньку, а не на картини на стінах.