Стівен Кінг - Вітер у замкову шпарину

Підіймався й опадав, як вітер.

— Невдовзі після смерті моєї матері, що, як ви знаєте, сталася від моєї руки…

Невдовзі після смерті моєї матері, що, як ви знаєте, сталася від моєї руки, мій батько, Стівен, син Генріха Високого, покликав мене в свій кабінет, який розташовувався в північному крилі палацу. То була маленька холодна кімната. Пам’ятаю, як завивав вітер у вузьких бійницях. Пам’ятаю високі похмурі полиці з книжками — коштували вони цілий статок, але ніхто їх ніколи не читав. Батько принаймні їх і не торкався. І пам’ятаю чорний комірець жалоби, який він носив. Такий самий, як у мене. На кожному чоловіку в Ґілеаді був такий комір чи стрічка на рукаві. Жінки затягували волосся чорними сітками. І так тривало ще півроку по тому, як зійшла в могилу Ґабріела Дескейн.

Я привітав його, приклавши кулак до чола. Він не підвів погляду від паперів, що лежали на столі, та я знав, що він помітив. Мій батько помічав усе, дуже добре помічав. Тож я чекав. Він кілька разів підписав папери своїм іменем, а вітер усе свистів і каркали на подвір’ї ворони. Камін вдивлявся у кімнату мертвим оком. Батько нечасто наказував його розпалити, навіть у найхолодніші дні.

Нарешті він подивився на мене.

— Роланде, як Корт? Як твій колишній учитель? Ти мусиш це знати, бо мені доповіли, що ти багато часу проводиш у нього в хатині, годуєш його і таке інше.

— Бувають дні, коли він мене впізнає, — сказав я. — Але найчастіше не розуміє, хто я. Він ще трохи бачить одним оком. Та друге… — Я не мав потреби закінчувати речення. Другого ока не було. Його виклював мій сокол, Давид, коли я проходив випробування на мужність. Корт, своєю чергою, відібрав у Давида життя, проте то була його остання жертва.

— Я знаю, що сталося з іншим його оком. Ти справді його годуєш?

— Так, батьку, годую.

— І прибираєш, коли він ходить під себе?

Я стояв перед його письмовим столом, наче винуватий учень, якого викликав учитель, і саме так почувався. Але скільки винуватих учнів убивали рідних матерів?

— Відповідай мені, Роланде. Я не лише твій батько, а й твій дін. Наказую тобі відповісти.

— Інколи. — Насправді то не була брехня. Іноді я міняв йому брудні підгузки тричі й чотири рази на день, а в хороші дні — лише раз чи взагалі не міняв. З моєю допомогою він міг дійти до нужника, якщо згадував, що йому потрібно сходити.

— Хіба до нього не приходять білі аммі?

— Я їх відіслав, — сказав я.

Батько глянув на мене з неприхованою цікавістю. Я вдивлявся в його обличчя, шукаючи на ньому презирства (і почасти хотів його побачити), але не знайшов.

— Хіба я виховував тебе для зброї, щоб ти міг стати аммі й няньчитися зі старим інвалідом?

Почувши це, я відчув, як у мені спалахує гнів. Корт виростив цілий мойт хлопців у дусі й традиціях Ельда та револьвера. Тих, хто був нічого не вартий, він переміг у змаганні й відправив на захід без зброї, лише з тим, що лишилося від їхніх мізків. А потім, у Крессії та ще віддаленіших місцинах охоплених анархією королівств, багато тих скалічених хлопців приєдналися до Фарсона, Доброго чоловіка. Який згодом зруйнує все, за що боровся і що захищав рід мого батька. І вже Фарсон їх озброїв. У нього була зброя і були свої плани.

— Батьку, а ти б його викинув на звалище? Такою була б його нагорода за всі ці роки відданої служби? А хто буде наступний? Ванней?

— Нізащо в житті, й ти це знаєш. Але що зроблено, те зроблено, Роланде, це ти теж знаєш. І панькаєшся ти з ним не від любові. Визнай це.

— Я панькаюся з ним з поваги!

— Якби річ була тільки в повазі, я думаю, ти б його навідував і читав йому вголос — бо читаєш ти добре, твоя мати завжди це казала і щодо цього казала правду, — але ти б не міняв йому пелюшок. Ти картаєш себе за смерть матері, хоча ти в ній не винен.

У душі я знав, що це правда. Але частково відмовлявся в це вірити. Офіційно причина її смерті звучала так: «Ґабріела Дескейн, з роду Артена, загинула, одержима демоном, що терзав її дух». Так завжди казали, коли хтось із благородних накладав на себе руки, тож історію її смерті повідали таким чином. І прийняли її без питань навіть ті, хто таємно чи не так уже й таємно перекинувся на бік Фарсона. Бо стало відомо (лише боги знають, яким чином, бо ні я, ні мої друзі ні словом про це не прохопилися), що вона була коханкою Мартена Бродклоука, придворного чаклуна і головного радника мого батька, і що Мартен утік на захід. Сам.