Стівен Кінг - Вітер у замкову шпарину

— Роланде, послухай мене. Я знаю, ти почувався зрадженим своєю матір’ю. Я теж. Я знаю, що в душі ти її ненавидів. Я теж. Але ми також обидва її любили й досі любимо. Тебе отруїла іграшка, яку ти привіз із Меджису, і піддурила відьма. Щось одне з цього могло б і не призвести до таких сумних наслідків, але рожева куля і відьма разом… на жаль.

— Рея. — В очах защипало від сліз, але я стримав їх вольовим зусиллям. Я вирішив більше не плакати перед батьком. Більше ніколи не давати волі сльозам. — Рея з Кооса.

— Так, вона, сука з чорним серцем. Це вона вбила твою матір, Роланде. Вона перетворила тебе на револьвер і натиснула на курок.

Я промовчав.

Напевно, він помітив мої страждання, бо знову взявся гортати папери, то тут, то там ставлячи підпис. Та зрештою знову підвів голову.

— Нехай за Кортом доглядають аммі. Я відправляю тебе й одного з твоїх ка-друзів у Дебарію.

— Що? У Безтурботність?

Батько розсміявся.

— У притулок, де зупинялася твоя мати?

— Так.

— Ні, не туди. Безтурботність… Який злий жарт. Ті жінки — чорні аммі. Вони здеруть з тебе шкуру живцем, якщо ти бодай їхній поріг переступиш. Більшість сестер, які там живуть, віддають перевагу довгій лінійці, а не чоловіку.

Я гадки не мав, про що він говорить. Не забувайте — попри все, що мені довелося пережити, я був ще дуже молодий і зелений, тож і не розумів багатьох речей.

— Батьку, я не впевнений, що готовий до нового завдання. Не кажучи вже про подорож.

Він глянув на мене холодно.

— Це я вирішуватиму, для чого ти готовий. До того ж це не порівняти з тим хаосом, у який ти встряг у Меджисі. Там може бути небезпечно, може навіть до стрілянини дійти, але в цілому це просто робота, яку треба виконати. Частково для того, щоб люди, які засумнівалися, побачили, що Білість досі міцна й непохитна, але головна мета — показати, що зло ми терпіти не будемо. І кажу ж, я відправляю тебе не самого.

— А хто поїде зі мною? Катберт чи Алан?

— З цих ніхто. Для Хихотуна і Важконогого в мене знайдеться робота тут. Ти поїдеш із Джеймі Декері.

Я поміркував над цим і зрозумів, що з Джеймі Червоноруким у подорож вирушу охоче. Хоча особисто мені більше було б до душі товариство Катберта чи Алана. І мій батько про це добре знав.

— Чи поїдеш ти без суперечок, чи й далі мене дратуватимеш цього дня, коли в мене стільки справ?

— Поїду, — вирішив я. Насправді мене навіть тішила можливість втекти з палацу — з його затемнених зал, інтриганських перешіптувань, усепроникного відчуття, що темрява та анархія близько і ніщо їх не зупинить. Світ мусив зрушити з місця, та Ґілеад би не зрушив разом з ним. Та прекрасна переливчаста мильна бульбашка мала невдовзі луснути.

— Добре. Ти хороший син, Роланде. Може, я тобі ще ніколи цього не казав, але це правда. Я не тримаю на тебе зла. Анітрохи.

Я похилив голову. Опісля цієї зустрічі з батьком я міг знайти собі якийсь закапелок і дати волю сльозам, але не тієї миті. Не тоді, коли я стояв перед ним.

— На відстані десяти чи дванадцяти коліс за жіночим притулком… «Безтурботністю» чи як його там називають… на краю солончакових рівнин лежить містечко Дебарія. Безтурботністю там і не пахне. Це запилений пропахлий сирими шкурами перевантажний пункт, через який худобу і сіль у блоках переправляють на південь, схід і північ — в усіх напрямках, окрім того, де виродок Фарсон замишляє лихе. Нині худобу перевозять дедалі рідше. Я думаю, Дебарія зрештою вимре і зникне з лиця землі, як і більшість міст Серединного світу, але поки що там кипить життя: повно салунів, будинків розпусти, картярів і шахраїв. Та, хоч як важко в це повірити, там ще лишилося кілька хороших людей. Один із них — Верховний шериф, Г’ю Піві. Це перед ним ви звітуватимете з Декері. Покажете йому свої револьвери й сіґул, який я тобі дам. Ти розумієш усе, про що я тобі говорю?

— Так, батьку, — сказав я. — А що такого лихого там діється, що аж допомога стрільців знадобилася? — Я злегка всміхнувся, хоча після смерті матері майже цього не робив. — Навіть таких зелених, як ми?

— Якщо вірити депешам, які мені надходять… — Він підняв кілька аркушів і потрусив ними. — …Там орудує шкуряк. Щось я трохи в цьому сумніваюся, але місцеві налякані, сумніву нема.

— Я не знаю, що воно таке, — зізнався я.

— Якщо вірити стародавнім легендам, щось на кшталт перевертня. Коли вийдеш від мене, запитай у Ваннея. Він збирає згадки про нього.

— Гаразд.

— Виконай завдання, знайди того божевільного, який тиняється там у звірячих шкурах… думаю, то таки людина… але не барися. Нам загрожують значно серйозніші неприємності. Я хочу, щоб ти повернувся, ти й усі твої ка-друзі, перш ніж вони на нас впадуть.