Стівен Кінг: Вітер у замкову шпарину

— Зайчику, буря скінчилася.

— Так. Сподіваймося, що іншої такої нам побачити не доведеться.

— А як і доведеться, то хай неподалік виявиться отаке-от укриття. Що ж до решти села Чучмек… — Вона похитала головою.

Роланд трохи нахилився, щоб визирнути надвір. Побачене не здивувало його, та було це дуже близько до того, що Едді називав «відпад». Головна вулиця була на місці, проте завалена гілляками й розтрощеними деревами. А від будівель, що стояли обабіч, не лишилося й сліду. Тільки кам’яний молитовний дім і лишився.

— Нам пощастило, правда?

— «Пощастило» — це слово, що його убогі серцем вживають замість «ка», Сюзанно з Нью-Йорка.

Вона мовчки обміркувала ці слова. Останні подмухи старкбласту залетіли у отвір, де раніше було вікно, і ворухнули шорстку шапочку волосся у Сюзанни на голові, неначе її пестила чиясь невидима рука. Вона обернулася до стрільця.

— Вона покинула Безтурботність і повернулася в Ґілеад. Твоя матуся.

— Так.

— Хоч той сучий син і сказав їй, що вона помре від руки свого сина?

— Навряд чи він саме так це висловив, але… так.

— Не дивно, що вона була напівбожевільна, коли писала цього листа.

Роланд мовчав. Тільки дивився у вікно на руйнування, завдані бурею. Втім, вони знайшли прихисток. Надійний прихисток від бурі.

Вона взяла його трипалу праву руку в свої долоні.

— Що вона написала наприкінці? Якими були слова, котрі ти перечитував знову і знову, поки лист не розвалився? Можеш мені сказати?

Він довго не відповідав. Та саме тоді, коли вона вже була впевнена, що й не відповість, він заговорив. У його голосі (майже непомітне, та менше з тим) вчувалося дрижання, якого Сюзанна ніколи раніше не чула.

— Усе до останнього рядка вона написала низькою мовою. Та потім зробила приписку високою, каліграфічно виводячи кожен знак: «Я пробачаю тобі за все. А ти мені пробачиш?»

Сюзанна відчула, як по щоці котиться одна-єдина сльоза, тепла і дуже людяна.

— А ти зміг пробачити, Роланде? Зміг?

Не відводячи погляду від вікна, Роланд з Ґілеаду, син Стівена і Ґабріели, що була з Артена, всміхнувся. Та усмішка осяяла його обличчя, мов перші промені світанку — кам’янистий пейзаж. Він вимовив лише одне слово, а тоді пішов до своїх ґунна, щоб зготувати пізній пообідній сніданок.

І те слово було «так».

У молитовному домі вони провели ще одну ніч. Було товариство, і була бесіда, проте оповідок ніхто не розказував. А наступного ранку вони зібрали свої ґунна і рушили далі Шляхом Променя — до Кальї Брин Стерджис, пограничних земель та Краю грому. І Темної вежі, що була за ним. Ось і вся історія, що сталася колись давно.

Високою мовою останнє послання Ґабріели Дескейн синові виглядає отак:

А два найпрекрасніші слова будь-якою мовою —

Я пробачаю.

≈ 30×30 м. ( Тут і далі прим. пер .)

≈ 1,98 м.

≈ 362 кг.

Табун запасних коней.

Що низькою мовою звучить як С.