Стівен Кінг - Вітер у замкову шпарину

— Заткни свій хавальник, — пригрозив Веґ і потягнув його крізь маленький натовп шахтарів.

— Підкоти знову холоші штанів, — сказав я.

— Іди ти нахрін, сосунок! Разом з конем, на якому їздиш.

— Підкоти, інакше це зроблю я.

Він підняв руки і стиснув їх у кулаки.

— Тільки спробуй! Ти тільки спро…

Джеймі легкою ходою зайшов ззаду, витяг свій револьвер, легко підкинув його в повітря, зловив за ствол і опустив руків’я Анґу на голову. Удар було розраховано розумно: чоловік не знепритомнів, однак кулаки опустив, і Веґ ухопив його попід пахви, коли його коліна підкосились. Я підтягнув праву холошу його штанів і побачив те, що хотів: синє татуювання каторжної тюрми Білі, яке перетинав (розривав, кажучи словами Біллі) товстий білий шрам, що піднімався аж до коліна.

— Ось що я бачив, — видихнув Біллі. — Ось що я бачив, коли лежав під тією купою збруї.

— Він усе вигадує, — сказав Анґ. Вигляд у нього був приголомшений, слова звучали так, наче в роті була каша. По щоці з ранки на голові, де приклався револьвером Джеймі, потекла цівочка крові.

Але я знав, що це не вигадки. Біллі згадував про білий слід задовго до того, як побачив Оллі Анґа в тюрмі. Я розтулив було рота, щоб наказати Веґу кинути його в камеру, та саме тієї миті найстаріший шахтар кинувся вперед. В очах у нього спалахнуло запізніле розуміння. Але не тільки це. Він був розлючений.

Перш ніж я, Джеймі чи Веґ змогли його зупинити, Стеґ Лука схопив Анґа за плечі й штовхнув на ґрати через коридор від камери для п’яниць і хуліганів.

— І як я одразу не здогадався?! — закричав він. — Я мусив ще багато тижнів тому здогадатися, ти, слизький облудний виродок! Вбивця проклятущий! — Старий ухопив його за руку з годинником. — Де ще ти міг його взяти, як не з тієї тріщини, де світло зелене? Де ще? Ах ти ж падлюка, вбивця шкуроскидний!

Лука плюнув Анґу в приголомшене обличчя й розвернувся до мене та Джеймі, показуючи нам руку з годинником.

— Сказав, що найшов його в ямі коло старої шахти! Сказав, що це, мабуть, лишили по собі розбійники з банди Ворон, а ми, дурні, повірили йому! Ще й ходили самі шукали у вихідні, чи, бува, чогось такого не лишилося!

Він розвернувся лицем до причмеленого Оллі Анґа. Хоча це нам він здавався причмеленим, але хтозна, що діялося за тими очима.

— А ти хихотів собі потайки, глузував з нас. Ти його в ямі знайшов, ще б пак, але не в старій шахті. Ти заходив у тріщину! У зелене світло! То був ти! То був ти! То був…

Раптом усе, що було в Анґа вище підборіддя, змінило форму. Він якось викривився, і я не маю на увазі гримасу. Уся його голова скрутилася , немовби чиїсь невидимі руки викручували ганчірку. Його очі піднімалися, аж поки одне не опинилося вище іншого, і з синіх стали чорні, мов сажа. Шкіра зблідла, а тоді зробилася зеленою. Вона піднялася, наче зсередині її виштовхували кулаками, й розтріскалася на луску. Одяг спав з тіла, бо тіло втратило людські обриси. Та це не був ні ведмідь, ні вовк, ні лев. До цих істот ми загалом приготувалися. Ми навіть були готові побачити аллігатора, такого, як той, що напав на безталанну Фортуну в Безтурботності. Хоча до аллігатора воно виявилося ближчим, ніж інші тварини.

За лічені секунди Оллі Анґ перетворився на змію заввишки з людину. На пукі.

Лука, котрий досі тримався за руку, яка стискалася і вростала в жирне зелене тіло, пронизливо закричав, та одразу ж і замовк, бо видовжена голова змії (навколо неї досі майоріла тонзура людського волосся) стрімко вчепилася йому в рот. Нижня щелепа старого з мокрим ляском відірвалася від суглобів і сухожиль, що її тримали. Я бачив, як роздувається і стає гладенькою його стареча шия, бо істота — вона все ще змінювалася, все ще стояла на залишках людських ніг, що дедалі меншали, — буром вгризлася йому в горло.

На початку коридору залунали крики жаху й паніки — решта сільчаників кинулися врозтіч. Я на них не зважав. Я побачив, що Джеймі обхопив роздуте тіло змії, марно намагаючись відтягти її від горла вже майже мертвого Стеґа Луки, і побачив голову велетенської рептилії, коли вона пробила своїй жертві потилицю. Мигтів червоний язик, луската голова була забарвлена бризками крові й шматками плоті.

Веґ ударив її мідним кастетом. Змія легко викрутилася і кинулася вперед, оголивши здоровенні ікла, які все ще росли: два вгорі й два внизу, і з усіх чотирьох крапала прозора рідина. Істота вчепилася у руку Веґу, і той закричав.

— Пече! О боги, ПЕЧЕ!

Лука, прохромлений у голову, неначе танцював, поки змія все глибше вгризалася в руку констеблю, який усе ще стрепехався. Навсібіч летіли краплини крові й кавалки плоті.