Стівен Кінг - Вітер у замкову шпарину

Сюзанна вибралася з візка, обережно приземлилася на руки й поповзла до молитовного дому.

— Ти що це робиш? — спитав Едді.

— У візку ти зможеш більше дров привезти. Поскладай їх у стос, якомога вищий. Я попрошу в Роланда кремінь і кресало, розпалю вогонь.

— Але…

— Едді, дозволь мені зробити те, що в моїх силах. І вдягни сорочку. Вона мокра, я знаю, але в ній ти менше подряпаєшся.

Він так і зробив, потім розвернув візок, поставив його на великі задні колеса і повіз у бік найближчого місця, де могли бути дрова. Проминаючи Роланда, він переказав йому прохання Сюзанни. Роланд кивнув і побіг далі, зиркаючи з-понад свого оберемка дров.

Так вони втрьох і ходили без зайвих балачок, збираючи дрова, щоб захиститись від холоду, того напрочуд теплого полудня. Шлях Променя в небі тимчасово зник, бо всі хмари тепер швидко-швидко бігли на південний схід. Сюзанні вдалося розпалити вогнище, і тепер воно пекельно стугоніло в комин. Посеред великої зали на першому поверсі назбиралася велика купа деревини. З деяких дощок стирчали іржаві гвіздки. Поки що ніхто об них не поранився, але Едді думав, що це лише питання часу. Він спробував згадати, коли йому востаннє робили щеплення від правця, і не зміг.

«Що ж до Роланда, — подумав Едді, — то його кров миттєво вб’є будь-якого мікроба, який наважиться підняти голову в тому шкіряному мішку, який стрілець називає своєю шкірою».

— Чого либишся? — спитав Джейк. Він захекався, тому слова звучали уривчасто. Рукава його сорочки були брудні та всіяні дрібними уламками дерева. На лобі була довга смуга від бруду.

— Та нічого такого, герою. Обережніше з іржавими гвіздками. Ще по одному заходу, і все. Буря наближається.

— Добре.

Тріскотнява вже лунала на їхньому боці річки, і повітря, хоч і було досі теплим, неначе загусло. Едді востаннє навантажив Сюзаннин візок і покотив його назад до молитовного дому. Попереду йшли Джейк і Роланд. Він відчував, як із відчинених дверей пашить жаром. «Сподіваюся, холодно таки стане, — подумав він. — Бо ми тут усі підсмажимося нахрін».

Поки він чекав, коли Роланд і Джейк повернуться боком, щоб пронести свої оберемки деревини, до вилясків і хряскоту дерева долучився тонкий всепроникний вереск, від якого в Едді волосся на потилиці стало сторч. Вітер, що мчав до них, здавався живим і змученим від агонії.

У повітрі почалося збурення. Спочатку воно було теплим, потім стало прохолодним і висушило піт у Едді на обличчі, а тоді прийшов холод. Усе це сталося за лічені секунди. До моторошного вереску вітру долучилося тріпотіння, що нагадало Едді пластикові прапорці, які часом можна було надибати довкола майданчиків з уживаними машинами. Він усе наростав, аж поки не здійнявся вихор і не полетіло з дерев листя — спершу жмутами, потім суцільними простирадлами. Віття несамовито шмагало хмари, а ті ставали дедалі темнішими, поки Едді дивився на них з розтуленим ротом.

— От холера, — лайнувся він і з розгону закотив візок у двері. І вперше за десять поїздок він застряг. Дошки, що їх Едді понакладав на бильця, виявилися заширокими. Якби то був якийсь інший вантаж, то краї дощок повідламувалися б з тим самим тихим, майже збентеженим звуком, як і ручка відра. Та не цього разу. О ні, цього разу, коли шторм був уже неподалік, вони трималися надійно. Невже в Серединному світі просто ніколи нічого не бувало? Він простягнув руку, щоб скинути з билець найдовші дошки, і саме тієї миті закричав Джейк.

— Юк! Юк ще надворі! Юк! До мене!

Але Юк не слухався. Він перестав крутитися і тепер просто сидів, піднявши носа в бік бурі, що насувалася. Очі з золотистими кружальцями дивилися нерухомо і замріяно.

Ні про що не думаючи й не остерігаючись гвіздків, що стирчали з останнього вантажу деревини, який привіз Едді, Джейк переліз через купу дощок і стрибнув. Налетів на Едді, й той заточився назад. Едді спробував втримати рівновагу, та не зміг і приземлився на сідниці. Джейк упав на коліно, але швидко піднявся. Його очі горіли, довгі сплутані завитки волосся тріпав вітер.

— Джейку, ні!

Едді спробував його схопити, але в руках опинився тільки манжет хлопчикової сорочки. Вона стала благенькою від частого прання в численних струмках, і манжет відірвався.

У дверях з’явився Роланд. Він порозкидав задовгі дошки направо й наліво, так само неуважний до гвіздків, як і Джейк. Потім рвучким рухом затягнув візок у двері й пробурчав:

— Заходь.

— Джейк…