Стівен Кінг - Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Як ти гадаєш, хто нам усе це запакував?

Едді звів брови з таким виглядом, наче не сподівався від Джейка такої недалекоглядності.

— Як це хто? Ельфи Кіблера, звісно. Ходімо, нам час.

Вони зібралися біля діброви: п’ятеро мандрівників посеред пустки рівнин. Поперед них у траві слалася прогалина, що цілком відповідала розташуванню смуги хмар у небі. Ця прогалина аж ніяк не скидалася на широку стежку… проте для спостережливого ока той факт, що все вказує в одному напрямку, був настільки ж очевидним, як і намальована на шосе смужка.

Шлях Променя. Десь там, попереду, на перетині цього Променя з іншими, стояла Темна Вежа. Едді чомусь подумав, що коли вітер повіє у їхній бік, він зможе відчути запах її замшілого каменю.

І троянд — ледь відчутні пахощі троянд.

Він узяв за руку Сюзанну, вона, сидячи у візку, взяла за руку Роланда, а стрілець — Джейка. Юк, широко розплющивши свої дивовижні очі з золотою облямівкою, стояв на два кроки попереду них, нашорошивши вуха й нюхаючи осінній вітер, що невидимими пальцями куйовдив йому шерсть.

— Ми ка-тет, — сказав Едді. Йому спало на думку, що він дуже змінився, став чужинцем навіть для себе самого. — Ми одне ціле і один з багатьох.

— Ка-тет, — промовила Сюзанна. — Ми одне ціле й один з багатьох.

— Одне ціле й один з багатьох, — повторив Джейк. — Ходімо, час.

«Ведмедики й пташки, рибки і зайченятка», — подумав Едді.

Ось так, під проводом Юка, вони знову вирушили Шляхом Променя на пошуки Темної Вежі.

Сцену, в якій Роланд перемагає у бою свого вчителя Корта й вирушає на гульки до менш вишуканої частини Ґілеаду, було написано навесні 1970 року. А ту, де наступного ранку в борделі з’являється Роландів батько, — влітку 1996-го. І хоча між двома подіями в романному світі минає лише шість годин, у житті автора спливло двадцять шість років. І все ж момент настав, і я опинився у ситуації, коли довелося конфронтувати з самим собою. З одного боку хвойдиного ліжка стояв бородатий безробітний школяр з довгим чорним волоссям, а з другого — автор популярних романів («Найвідоміший у Америці майстер писати різний непотріб», як мене любовно охрестили легіони захоплених критиків).

Про це протистояння я згадую лише тому, що воно підсумовує, наскільки важлива для мене Темна Вежа. Я написав достатньо романів та оповідань, щоб заповнити цілу сонячну систему уяви, проте історія Роланда — це мій Юпітер, порівняно з яким усі інші планети блякнуть (принаймні на мій погляд). Це місце, де панує дивна атмосфера, царство викривленого ландшафту й ошалілої гравітації. Я сказав, порівняно з Вежею все інше блякне? Ні, це ще м’яко сказано. Я потроху починаю розуміти, що світ (чи світи) Роланда насправді містить у собі всі витвори моєї уяви. У Серединному світі є місце для Рендала Флеґґа, Ральфа Робертса, мандрівників з «Очей дракона», навіть для отця Калагена, священика з «Жереба Салема», що виїхав з Нової Англії автобусом компанії «Ґрейхаунд», а в результаті оселився на межі страхітливої частини Серединного світу, яка називалася Край ґрому. Скидається на те, що всі вони зрештою оселяються в світі Вежі. А чом би й ні? Серединний світ було створено першим: решти світів не існувало ще навіть у проекті, а цей уже слався перед Роландовими блакитними очима снайпера.

З цією книгою я надто забарився — і багато читачів, хто знаходить утіху в пригодах Роланда, потерпали від нетерплячки. Хочу вибачитися за це. Причину затримки найліпше висловила Сюзанна, коли готувалася загадати Блейнові першу в їхньому змаганні загадку: «Починати завжди важко». Ця думка у повній злагоді з моєю власною.

Я знав, що «Чаклун та сфера» має висвітлювати дні юності Роланда, його перше кохання, і саме цього я до смерті боявся. Саспенс — це доволі просто (принаймні, для мене), а кохання — складно. Я зволікав як міг, бив байдики, відкладав, і книга не писалася.

Нарешті я почав: працював у номерах мотелів на своєму Macintosh PowerBook, поки перетинав усю країну, їдучи із Колорадо до Мейна по закінченні роботи над міні-серіалом за мотивами «Сяйва». Коли я вів машину на північ, долаючи пустельні милі західної Небраски (за іронією долі, саме там, коли я повертався з Колорадо, народився задум оповідання «Діти кукурудзи»), мені спало на думку, що як не почну зараз, то взагалі ніколи не напишу цю книгу.

«Але я вже підзабув, що таке романтичне кохання, — сказав я собі. — Я знаю, що таке шлюб, кохання зрілої людини, проте в сорок вісім не дивно, що ти забув, яка вона — палка пристрасть сімнадцятирічного».