Стівен Кінг - Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Критикувати легко, — майже пошепки сказала Сюзанна, витираючи з кутика ока сльозу. Не дивлячись на неї, стрілець узяв її за руку, і вона відповіла міцним потиском.

— Так, Блейне, у мене є ще одна загадка, — сказав Джейк.

— ЧУДЕСНО.

— З їдячого вийшло їстивне, а з сильного вийшло солодке.

— ЦЯ ЗАГАДКА ПОХОДИТЬ ЗІ СВЯЩЕННОЇ КНИГИ, ЯКА НАЗИВАЄТЬСЯ «БІБЛІЄЮ СТАРОГО ЗАВІТУ КОРОЛЯ ДЖЕЙМСА». — Блейн вочевидь розважався, і Джейк відчув, як згасає останній промінець його надії. Хотілося плакати, не так від страху, як від розчарування. — ЇЇ ВИГАДАВ САМСОН СИЛЬНИЙ. ЇДЯЧЕ — ЦЕ ЛЕВ, СОЛОДКЕ — ЦЕ МЕД, ЯКИЙ ЗРОБИЛИ БДЖОЛИ, ЩО ВГНІЗДИЛИСЯ В ЧЕРЕПІ ЛЕВА. ДАЛІ БУДЕ? У ТЕБЕ ЩЕ ЛИШАЄТЬСЯ ПОНАД ВІСІМНАДЦЯТЬ ХВИЛИН, ДЖЕЙКУ.

Джейк похитав головою. Він впустив «Загадки й головоломки» на підлогу й кволо всміхнувся з того, як Юк спритно підхопив книжку зубами й витягнув довгу шию, пропонуючи йому загадки. — Я вже всі прочитав. Все.

— ЧОРТ, МАЛИЙ, ОЦЕ ТАК ПРИКРІСТЬ, — тягуче наслідування Джона Вейна за тих обставин, у яких вони зараз опинилися, здалося Джейкові майже нестерпним. — СКИДАЄТЬСЯ НА ТЕ, ЩО Я ВИГРАВ ГУСАКА. БІЛЬШЕ НІХТО НЕ ХОЧЕ СКАЗАТИ ЗАГАДКУ? А ТИ, ШАЛАПУТЕ ЮК З СЕРЕДИННОГО СВІТУ? ТИ ЗНАЄШ ЯКІСЬ ЗАГАДКИ, МІЙ ПУХНАСТИЙ ДРУЖЕ?

— Юк! — глухо відповів пухнастик-шалапут крізь зуби, тримаючи книжку. Не перестаючи всміхатися, Джейк забрав її в нього і сів поряд із Роландом, а той обійняв його за плечі.

— СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА?

Не підводячи очей, вона похитала головою. Перевернула Роландову руку долонею догори й обережно водила по зашкарублих обрубках там, де були колись два його пальці.

— РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА? ТИ НЕ ЗГАДАВ ЩЕ ЯКИХОСЬ ЗАГАДОК З ЯРМАРКОВИХ СВЯТ У ҐІЛЕАДІ?

Роланд теж похитав головою… і раптом Джейк побачив, як Едді Дін підводить голову. На обличчі Едді грала особлива усмішка, в очах з’явився особливий блиск. І Джейк зрозумів, що не все ще втрачено. Зненацька в його душі розквітло сподівання, червоногаряче й напрочуд живе. Таке, як… як троянда. Троянда в розпал літа.

— Блейне? — тихо покликав Едді. Його голос здався Джейкові якимось придушеним.

— ТАК, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА. — Презирство в голосі не сплутаєш ні з чим.

— Я маю кілька загадок. Щоб час до Топіки швидше промайнув.

Ні, збагнув Джейк, — Едді не задихався, коли говорив. Він стримував сміх.

— КАЖИ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА.

Сидячи й слухаючи, як Джейк дочитує останні загадки, Едді міркував над історією про ярмаркового гусака, що її розповів Роланд. Чари асоціативного мислення проклали йому місток від пункту А до пункту Б — від гусака до Генрі. Або, образно висловлюючись мовою дзен, через Транспташині авіалінії: від гусака до індички. Якось вони з Генрі вгрузли в дискусію про те, як можна зіскочити з героїну. Генрі стверджував, що різка відмова й пов’язаний з нею вбивчий відхідняк (їхньою мовою це називалося «стати холодною індичкою») — не єдина можливість. Була ще така штука, сказав він, як стати прохолодною індичкою. Едді спитав Генрі, як назвати того, хто сидить на голці і щойно вколов собі передоз. І Генрі, навіть оком не змигнувши, відповів: «Це спечена індичка». Ото вони реготали… але тепер, через увесь цей довгий і дивний час, здавалося, що жартував тоді Генрі Дін з молодшого брата, не кажучи вже про нових друзів молодшого. Скидалося на те, що всі вони стануть спеченими індичками завчасу.

Якщо ти не перестанеш втикати.

Так.

То зроби це, Едді. Знову голос Генрі, цього старого постійного мешканця його голови, але тепер тверезий і розважливий. Генрі говорив як його друг, а не ворог, наче старі конфлікти нарешті залагоджено, а старі сокири закопано. Зроби це — змусь чорта стрибнути в пекельний вогонь. Мабуть, буде трохи боляче, але ти ще й не так забивався. Чорт, та я сам тебе дуже кривдив, і ти вижив. Нормально так вижив. І ти знаєш, куди дивитися.

Авжеж. Поки точилася розмова біля вогнища, Джейк врешті-решт зміг запалити хмиз. Роланд загадав малому загадку, щоб той розпружився, Джейк викресав іскру в хмиз, а потім вони разом посідали довкруж багаття й балакали. Балакали й гралися в загадки.

Едді згадав ще дещо. Поки вони мчали на південний схід уздовж шляху променя, Блейн відповів на сотні загадок, і всі вважали, буцімто кожну з них він розгадував без крихти вагання. Едді теж гадав так само… але тепер, прокручуючи в голові все змагання, він збагнув одну цікаву річ: Блейн-таки сумнівався.

Одного разу.