Стівен Кінг - Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Вони точно розфарбовані діагональними смугами чорного й жовтого кольорів. Він не міг сказати, звідки йому це відомо, але знав напевно.

— ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ ХВИЛИН, — люб’язно повідомив Блейн. — ВИПРОБУЄШ МЕНЕ ЩЕ РАЗ, СТРІЛЬЦЮ?

— Навряд чи, Блейне, — у Роланда був стомлений голос. — Ти мене переміг. Джейку?

Джейк звівся на ноги й став обличчям до карти маршруту. Кожен удар серця в грудях здавався уповільненим, але дуже лунким, кожна пульсація — наче удар кулаком об шкіру барабана. Юк зіщулився в нього під ногами й стривожено зазирав йому в лице.

— Агов, Блейне, — Джейк облизнув губи.

— АГОВ, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА, — улесливий голос старого педофіла, який час від часу заводить діток у кущі. — ХОЧЕШ ВИПРОБУВАТИ МЕНЕ ЗАГАДКАМИ ЗІ СВОЄЇ КНИЖКИ? ТЕРМІН НАШОГО ПЕРЕБУВАННЯ РАЗОМ ДОБІГАЄ КІНЦЯ.

— Так, — сказав Джейк. — Я загадуватиму тобі ці загадки. Дай мені правдиву відповідь на кожну, Блейне. Своє розуміння правди.

— ГАРНО СКАЗАВ, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА. Я ЗРОБЛЮ ТАК, ЯК ТИ ПРОСИШ.

Джейк розгорнув книжку в тому місці, яке заклав пальцем. Десять загадок. Одинадцять, якщо враховувати загадку про Самсона, яку він притримав наостанок. Якщо Блейн їх усі розгадає (а Джейк не сумнівався, що так воно й буде), то Джейк сяде коло Роланда, візьме Юка на коліна й чекатиме кінця. Адже, зрештою, цей світ не єдиний, існують інші.

— Слухай, Блейне: в темному тунелі лежить залізний звір. Нападає він лише тоді, коли його звести. Що це?

— КУЛЯ, — без роздумів.

— По живому пройдися, воно навіть не буркне. Ступай по мертвому, і воно зарепетує. Що це?

— ОПАЛЕ ЛИСТЯ, — жодних вагань. У душі Джейк знав, що битву програно. Але чому тоді він почував такий відчай, таку гіркоту, такий гнів?

Бо Блейн негідник, ось чому. Він справді ВЕЛИКИЙ козел, і я би хотів зацідити йому в пику, хоч один-однісінький раз. Здається, цього мені хочеться навіть більше, ніж зупинити його.

Джейк перегорнув сторінку. До вирваного розділу «Загадок і головоломок» залишалося зовсім трішки, пальцем він уже відчував зубчастий виступ там, де були колись сторінки. Дуже близько до кінця книжки. Він подумав про Аарона Діпно з «Мангетенського ресторану „Пожива для розуму“», Аарона Діпно, який запрошував заходити, коли заманеться, зіграти партію-дві в шахи, і так, до речі, старий жирдяй готував смачнющу каву. Могутня, як смерть, хвиля туги за домом накрила його з головою. За один-єдиний погляд на Нью-Йорк він готовий був продати душу. Трясця, та він би продав її за один ковток повітря із Сорок четвертої вулиці в годину пік.

Відігнавши од себе непрохані думки, він перейшов до наступної загадки.

— Я смарагди й діаманти, які розсипає місяць. Але невдовзі мене знаходить і збирає сонце. Що я таке?

— РОСА.

Так само безжально. Так само, не вагаючись.

Зелена крапка вже була близько від Топіки: долала останній відрізок відстані на карті. Джейк видавав загадки одну за одною, й на кожну з них Блейн відповідав. Перегорнувши останню сторінку, хлопчик побачив у рамочці примітку від автора чи редактора, чи як там називали тих, хто складав подібні книжки: «Сподіваємося, ви отримали втіху від унікального поєднання уяви й логіки, яке називається ЗАГАДКАМИ!»

«Я — ні, — подумав Джейк. — Ніякої втіхи я не отримав, бодай ви луснули». Втім, поглянувши на питання понад рамкою з повідомленням, він відчув, що в душі слабо зажевріла надія. І подумав, що бодай у цьому випадку вони справді притримали найсмачніше наостанок.

Зелена крапка на карті маршруту вже блимала неподалік від Топіки, на віддалі товщини пальця.

— Швидше, Джейку, — пробурмотіла Сюзанна.

— Блейне?

— ТАК, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА.

— Без крил, а літаю. Без очей, а бачу. Без рук, а долаю гори. Лютіша за будь-якого звіра, сильніша за будь-якого ворога. Я підступна, безжальна, висока. Зрештою, це я правлю світом. Що я таке?

Стрілець підвів погляд, сині очі зблиснули. Сюзанна поволі повертала сповнене надії обличчя від Джейка до карти маршруту. Але Блейн, як завжди, не забарився з відповіддю:

— ЧОЛОВІЧА Й ЖІНОЧА УЯВА.

Джейк хотів було посперечатися, але подумав, що не варто гаяти час. Правильна відповідь здавалася майже очевидною.

— Дякую-сей, Блейне, правильно.

— І ЯРМАРКОВИЙ ГУСАК, ЯК Я РОЗУМІЮ, ВЖЕ МАЙЖЕ МІЙ. ДО КІНЦЕВОЇ ЗУПИНКИ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ ХВИЛИН П’ЯТДЕСЯТ СЕКУНД. ТИ МАЄШ ЩЕ ЩОСЬ ДОДАТИ, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА? ВІЗУАЛЬНІ ДАТЧИКИ ПОВІДОМЛЯЮТЬ, ЩО ТИ ДІЙШОВ ДО КІНЦЯ СВОЄЇ книжки, ЯКА, МУШУ ЗАЗНАЧИТИ, ВИЯВИЛАСЯ НЕ ТАКОЮ ЦІКАВОЮ, ЯК Я СПОДІВАВСЯ.