Стівен Кінг - Вовки Кальї. Темна вежа V

Рука, що тримала книгу, безсило опустилася. Якби Джейк вчасно не підхопив роман, він би упав на підлогу печери.

— У тебе вона була? — спитав Едді. — Справді була така вишивка?

— Подарунок від Френкі Фойла, — ледь чутно прошелестів Каллаген. — Ще з семінарії. А Денні Ґлік… я відправляв його похорон. Здається, я вам розповідав. Саме тоді все почало змінюватися. Але ж це роман! А роман — це вигадка! Як… як таке може… — Од відчаю його голос мало не зірвався на волання, нагадуючи Роландові моторошні голоси, які здіймалися з дна провалля. Несправжні голоси. — Чорт, але я існую! Я СПРАВЖНІЙ!

— Отут описується, як вампір зламав вашого хреста, — показав Джейк. — «Нарешті разом! — всміхаючись, сказав Барлоу. Його обличчя, вольове, розумне, привабливе і відразливе водночас, у непевному світлі нагадувало…»

— Стій, — хрипко зупинив його Каллаген. — У мене розколюється голова.

— Тут написано, що його обличчя нагадувало вам страховисько, бабая, що в дитинстві жив у вашій шафі. Містера Фліпа.

Каллаген так зблід, що сам став схожий на вампіра.

— Я нікому не розповідав про містера Фліпа. Навіть своїй матері. Не може бути, щоб про це писалося в книжці.

— Але ж написано, — сказав Джейк.

— Давай відверто, — втрутився Едді. — Коли ти був малий, містер Фліп здавався тобі реальним і ти таки думав про нього, коли зіткнувся ніс у ніс із цим упирем першого типу. З Барлоу. Так?

— Так, але…

Едді повернувся до стрільця.

— Як гадаєш, це наближає нас до Сюзанни?

— Так. Ми підійшли до розгадки великої таємниці. А може, не просто великої, а найбільшої таємниці. Думаю, Темна вежа на віддалі простягнутої руки. А якщо Вежа близько, то Сюзанна теж.

Не слухаючи його, Каллаген гортав сторінки. Джейк зазирав йому через плече.

— І ти знаєш, як відчинити ці двері?

— Так, — кивнув Роланд. — Знадобиться допомога, але з цим, думаю, проблем не буде, бо ж люди Кальї Брин Стерджис трохи в боргу перед нами, як по-твоєму?

Едді кивнув.

— Є ще одне. Я впевнений, що мені вже траплялися ім'я й прізвище «Стівен Кінг». І точно не менше одного разу.

— На дошці меню, — не підводячи погляду від книжки, кинув Джейк. — Так, я теж пам'ятаю. Воно було на дошці меню, коли ми вперше пішли в тодеш.

— На дошці меню? — спохмурнів Роланд.

— У Тауеровій крамниці, — пояснив Едді. — У вітрині, пам'ятаєш? Частина іміджу «Ресторану для розуму».

Роланд кивнув.

— Але от що я вам скажу. — Цього разу Джейк відірвався від книжки й подивився на своїх друзів. — Коли нас із Едді закинуло туди в тодеші, ім'я на дошці було. Та його не було, коли я заходив туди сам. Тоді, коли містер Діпно загадав мені загадку про річку, на дошці було написано якесь інше прізвище. Але воно змінилося, як ім'я й прізвище авторки на обкладинці «Чарлі Чух-Чуха».

— Я не можу бути в книжці, — вперто повторював Каллаген. — Я не вигадка… правда?

— Роланде, — покликав Едді. Стрілець повернувся до нього. — Я маю її знайти. Мені байдуже, хто справжній, а хто вигадка. Мені начхати на Кельвіна Тауера, Стівена Кінга і Папу Римського. В усій реальності для мене важлива лише вона. Мені потрібно знайти свою дружину. — Його голос опустився, став ледь чутним шелестом. — Допоможи мені, Роланде.

Роланд простягнув ліву руку і взяв книгу. Правою доторкнувся до дверей. «Якщо вона ще жива, — подумав він. — Якщо нам вдасться її знайти, і якщо вона зможе знову стати Сюзанною. Якщо, і якщо, і якщо».

Едді взяв його за руку.

— Будь ласка, — сказав він. — Будь ласка, не змушуй мене шукати її самотужки. Я так сильно її люблю… Допоможи її знайти.

Роланд всміхнувся, і та усмішка не лише зробила його молодшим — вона неначе осяяла печеру своїм світлом. В тій усмішці була вся стародавня могутність Ельда: могутність Білості.

— Так, — сказав він. — Ми йдемо.

І ще раз повторив, щоб остаточно розвіяти підтвердженням сумніви цієї похмурої місцини.

— Так.

Банґор, штат Мен

15 грудня 2002р

Думаю, вплив американського вестерну на композицію романів «Темної вежі» очевидний і не потребує моїх пояснень. І місце, де розгортаються події п’ятої книги, не випадково дістало назву «Калья». Втім, слід зазначити, що принаймні два джерела цього матеріалу — не американські. Серджіо Леоне («За жменю доларів», «За декілька зайвих доларів», «Хороший, поганий, злий») був італійцем. Акіра Куросава («Сім самураїв») — звісно, японцем. Чи зміг би я написати ці книги без кінематографічного впливу Куросави, Леоне, Пекінпа, Говарда Гокса і Джона Стерджиса? Без Леоне — навряд чи. А без інших, як на мене, не було б Леоне.