Стівен Кінг - Вовки Кальї. Темна вежа V

Роланд кивнув на Воуна Айзенгарта.

— Він казав, що прокляне мене, якщо з його жінкою щось станеться.

Пояснювати далі потреби не було, Каллаген усе зрозумів і накреслив йому на лобі хрест. Тепло від нігтя Роланд відчував ще довго. І хоч Айзенгарт не здійснив погрози, стрілець пізніше не пошкодував, що попросив панотця про цей захист.

Просто тут, на Східному шляху, юрба бурхливо раділа порятунку і плакала за полеглими. Та навіть горе їхнє було з проблиском радості. Ніхто не відчував, що втрати рівні здобуткам. І Едді вважав, що це справді так. Для тих, хто не втратив дружину й сина.

Спів з містечка все наближався. Вже видно було куряву. Чоловіки й жінки на дорозі обнімалися. Хтось спробував забрати голову Марґарет, але Айзенгарт не дозволив.

Едді підійшов до Джейка.

— Ти, здається, не дивився «Зоряних воєн»? — спитав він.

— Ні, я ж казав. Збирався, але…

— Не встиг, бо покинув той світ. Ці їхні мечі… Джейку, вони з того кіно.

— Ти впевнений?

— Так. А Вовки… Джейку, самі Вовки…

Джейк дуже повільно кивнув. Люди, що йшли з Кальї, вже показалися на дорозі. Новоприбулі побачили дітей, усіх дітей, і в небо здійнявся переможний крик. Ті, що йшли першими, зірвалися й побігли.

— Я знаю.

— Справді? — Едді дивився на нього мало не благально. — Знаєш? Бо… це якесь божевілля…

Джейк обвів поглядом купи Вовків. Зелені каптури. Зелені штани. Чорні чоботи. Вишкірені морди, що вже розкладалися. Перед тим Едді зняв одну з гнилих металевих масок, щоб глянути, що під нею. Нічого, тільки гладенький метал, дві лінзи, що слугували очима, кругла решітка-сіточка замість носа, два мікрофони на скронях біля вух. Ні, особливими цих істот робили саме маски й одяг.

— Може, це й божевілля, але я знаю, хто вони, Едді. Принаймні звідки вони. З коміксів «Марвел».

Величезне полегшення відбилося на обличчі Едді. На радощах він нахилився й поцілував Джейка в щоку. Примарна усмішка торкнула хлопчикові вуста. Слабка, але для початку непогано.

— Малим я обожнював «Людину-павука», — сказав Едді. — До дірок зачитував.

— Сам я їх не купував, — зізнався Джейк. — Але Тіммі Муччі в «Мідтаун Лейнз» був фанатом журналів «Марвел». «Людина-павук», «Фантастична четвірка», «Неймовірний Халк», «Капітан Америка» — всі вони у нього були. А ці Вовки…

— Вони схожі на Доктора Дума, [60] Персонаж «Фантастичної четвірки». — сказав Едді.

— Ага, — кивнув Джейк. — Ну, не зовсім, мабуть, маски змінили, щоб вони були трохи більше схожі на вовків, але все решта… зелений плащ, каптур. Так, це точно Доктор Дум.

— І сничі, — задумливо протягнув Едді. — Ти коли-небудь чув про Гаррі Поттера?

— Наче ні. А ти?

— Ні, і я скажу тобі, чому. Бо ці сничі — з майбутнього. Може, з якогось журналу «Марвел Комікс», який випустять десь між тисяча дев'ятсот дев'яностим і дев'яносто п'ятим. Розумієш, про що я?

Джейк кивнув.

— Це все дев'ятнадцять, так?

— Так, — сказав Джейк. — Дев'ятнадцять, дев'яносто дев'ять і дев'ятнадцять-дев'яносто-дев'ять.

Едді роззирнувся навколо.

— А де Сьюз?

— Мабуть, пішла по свій візок, — сказав Джейк. Але податися на пошуки Сюзанни Дін (хоча все одно на ту мить вони були б марними) вони не встигли — на них налетіла юрба з Кальї. Едді й Джейка затопила хвиля шаленої радості — їх обіймали, цілували, тиснули руки, навколо них сміялися, плакали і дякували, дякували, дякували.

За десять хвилин після того, як прийшло все містечко, Розаліта несміливо наблизилася до Роланда. І стрілець страшенно зрадів її появі, бо його саме запопав Ебен Тук, який тримав його за плечі й нескінченно повторював одне й те саме — як жахливо, як безбожно і безмежно вони з Телфордом помилялися і як Роланд та його ка-тет можуть цілковито розраховувати на нього, коли настане час рушати далі. Він, Ебен Тук, спорядить їх усім необхідним і не візьме за це ні монетки.

— Роланде! — гукнула Роза.

Роланд вибачився і, взявши її за руку, провів трохи далі дорогою. Розкиданих усюди Вовків роздирали на шмаття радісні фолькен. Щохвилини прибували все нові й нові люди.

— Що ти хотіла сказати, Розо?

— Про вашу жінку. Сюзанну.

— А що з нею? — Спохмурнівши, Роланд роззирнувся навколо. Сюзанни ніде не було видно, і він не міг згадати, коли бачив її востаннє. Коли скручував для Джейка цигарку? Так давно? — Де вона?

— І я про те, — сказала Роза. — Я не знаю. Я зазирнула у фургон, на якому вона приїхала, думала, може, відпочиває. Чи зомліла, чи їй болить живіт. Але її там нема. І, Роланде… Її візок зник.