Філіп Пуллман - Магічний ніж

Відчувши нетерпіння та роздратування, що охопили Ліру, Віл, не гаючи часу, промовив:

— Вибачте, але Ліра вважає, що коли сьогодні ви підвозили її на своєму автомобілі, вона забула там одну річ.

— Ліра? Я не знаю ніякої Ліри. Яке незвичайне ім'я! Я знаю тільки дівчинку на ім'я Лізі. А ти хто такий?

Вилаявши себе за забутливість, Віл відповів:

— Я її брат Марк.

— Зрозуміло. Привіт, Лізі, чи то Ліра. Заходьте, будь ласка.

Він відійшов убік. Ані Віл, ані Ліра на це не очікували, але відмовлятися навряд чи було доцільно, і вони невпевнено переступили поріг. Передпокій був слабко освітлений та пахнув бджолиним воском і квітами. Усі поверхні були чистими та гладкими, а на гірці біля стіни стояли витончені порцелянові статуетки. Віл побачив, що в затінку стоїть слуга — він ніби чекав, поки його покличуть.

— Проходьте до мого кабінету, — запросив сер Чарльз і прочинив перед ними двері.

Він був люб'язним, навіть гостинним, але щось у його поведінці насторожувало Віла. Кабінет виявився великим і комфортабельним приміщенням, затягнутим сигарним димом і заставленим шкіряними меблями, а його стіни, як здалося Вілові, були увішані картинами, мисливськими трофеями та книжковими полицями. Тут також було три чи чотири засклених шафи зі старовинними науковими приладами: мідними мікроскопами, телескопами, обтягненими зеленою шкірою, секстантами, компасами тощо, і хлопцеві відразу стало зрозуміло, навіщо Летрому потрібен алетіометр.

— Сідайте, — запросив сер Чарльз і вказав на шкіряний диван. Сам він сів на стілець, що стояв біля робочого столу, та спитав:

— Так що ви мені хотіли сказати?

— Ви вкрали… — гаряче почала Ліра, але Віл подивився на неї, й вона замовкла.

— Ліра вважає, що вона дещо забула у вашому авто, — повторив хлопець. — Ми б хотіли отримати це назад.

— Ви маєте на увазі ось цю річ? — спитав Летром і дістав із шухляди свого столу оксамитовий пакунок. Ліра підвелася. Летром, не звертаючи на неї уваги, розгорнув тканину, і діти побачили в його руках алетіометр у всій його золотій пишноті.

— Так! — вигукнула Ліра і простягла руку.

Але сер Чарльз не квапився віддавати їй прилад. Стіл був досить широким, і їй просто не вистачило довжини руки. Ще до того, як дівчинка встигла що-небудь зробити, старий повернувся на своєму стільці, поклав алетіометр у засклену шафу, замкнув її на ключ та кинув його собі в нагрудну кишеню.

— Але він не твій, Лізі, — сказав він. — Або Ліра, якщо тебе так звати.

— Він мій! Це мій алетіометр!

Сер Чарльз із сумним виглядом повільно похитав головою, наче дорікав дівчинці та вболівав із цього приводу, але заради її ж блага змушений був це робити.

— Я гадаю, що в цьому питанні не може бути щонайменших сумнівів, — вимовив він.

— Але він справді належить їй! — втрутився Віл. — Чесно! Вона показувала його мені! Я знаю, що це її річ!

— Знаєш, я вважаю, що тобі доведеться це довести, — була відповідь. — Тобі, а не мені — бо ця річ належить мені, як і всі інші предмети з моєї колекції. Мушу сказати, Ліро, мене здивувало те, що ти виявилася нечесною…

— Я нечесна?! — вигукнула Ліра.

— Так, ти. Ти сказала мені, що тебе звуть Лізі, а тепер я дізнався, що твоє справжнє ім'я є іншим. Відверто кажучи, в тебе немає надії переконати хоч кого в тому, що така цінна річ належить тобі. Ось що я тобі скажу — ми можемо викликати поліцію.

Він повернув голову, щоб покликати слугу.

— Ні, заче… — спробував зупинити його Віл, але Ліра вже оббігла стіл. У її руках раптом з'явився Пантелеймон — рикаючий дикий кіт, що оголив ікла та шипів на сера Чарльза. Той із розкритими очима спостерігав за виниклим нізвідкіля деймоном, але не рухався з місця.

— Ви навіть не знаєте, яку річ ви вкрали! — накинулася на старого Ліра. — Ви побачили, як я користуюся ним, та вирішили, що можете його вкрасти — і саме це ви зробили! Але ви… ви ще гірші, ніж моя мати, бо вона принаймні знала про його важливість, а ви… ви лише збираєтеся покласти його до цієї шафи та нічого з ним не робити! Ви повинні вмерти! Якби я могла, я зробила б так, щоб вас хтось убив! Вас не варто залишати в живих, ви…

Тут дівчинка захлинулася власними словами, і все, що вона спромоглася зробити — це щосили плюнути Летромові в обличчя.

Віл тим часом сидів нерухомо, спостерігаючи за тим, що відбувається, та запам'ятовуючи, де що знаходиться.

Сер Чарльз спокійно дістав із кишені шовкову хустину та витер собі обличчя.

— Ти що, зовсім не вмієш тримати себе в руках? — спитав він. — Сідай на місце, огиднице.