Філіп Пуллман - Магічний ніж

Ліра похнюпила голову — він мав рацію.

— То що нам робити? — запитала вона.

Хлопець нічого не відповів, але хай там як, «нам» було вельми доречним — робити щось мали вони обоє. Подобалося це йому чи ні, але вони були в одній запряжці.

Віл почав ходити туди й сюди між водою та терасою, обмірковуючи становище та гадаючи, що можна зробити. Він поплескав долонею об долоню, але відповідь усе не надходила, і він розлючено потрусив головою.

— Що ж, підемо туди, — сказав він. — Ходімо туди та подивимося на нього. Звертатися до твоєї вченої не варто, адже поліцейські вже були в неї. Вона напевно повірить не нам, а їм. Принаймні якщо ми побуваємо в будинку, то побачимо, де розташовані головні кімнати. Це буде початок.

Віл мовчки увійшов до кафе, піднявся на другий поверх і поклав листи під подушку, на якій він спав. Навіть якщо їх спіймають, листів тим людям не отримати.

Ліра очікувала на нього на терасі, на її плечі сидів горобець-Пантелеймон. Вигляд у неї був бадьорішим, ніж раніше.

— Ми повернемо його, — промовила вона. — Все буде гаразд, я відчуваю це.

Віл нічого не сказав, і вони пішли до вікна.

Для того щоб дійти до Гедінгтона, їм знадобилося півтори години. Ліра обирала шлях, намагаючись уникнути центральних районів міста, а Віл мовчки озирався довкола. Шлях був для Ліри навіть важчим, ніж подорож Арктикою до Больвангара, адже тоді з нею були цигани та Йорик Бернісон, і навіть попри те, що тундра була сповнена загроз, небезпеку тоді можна було побачити заздалегідь. Тут же, в місті, що було водночас рідним і чужим їй, небезпека могла мати приязний вигляд, а зрада — посміхатися їй і пахнути гарним одеколоном, і хай навіть тут не збиралися вбивати її чи розлучати з Пантелеймоном, у неї вкрали єдиного порадника. Без алетіометра вона була лише… лише дівчинкою, що загубилася.

Особняк Лаймфілд-Таус мав колір світлого меду, половина його фасаду була вкрита диким виноградом. Він стояв посеред великого доглянутого саду, з одного боку котрого були зарості кущів, а з другого пролягала гравійна дорога, що вела до будинку. «Роллс-Ройс» стояв напроти подвійного гаражу ліворуч від особняка. Все, що бачив Віл, свідчило про владу та багатство й дихало тією неформальною вищістю, яку деякі англійці з вищого класу й досі мають за самозрозумілу. У вигляді маєтку було щось таке, від чого Віл невідомо чому стиснув зуби. Утім, за мить він згадав: коли він ще був дуже малим, мати взяла його із собою до будинку, схожого на цей, тоді вони одягли свої найкращі речі, а він пообіцяв матері, що поводитиметься гарно, але літній чоловік та жінка, що були в тому будинку, змусили матір заплакати. Коли вони вийшли звідти, вона все ще плакала.

Ліра побачила, що він важко дихає та стискає кулаки, але їй вистачило чутливості не спитати його, в чому річ: без сумніву, це стосувалося його, а не її. Врешті-решт Віл глибоко зітхнув.

— Що ж, — промовив він, — чому б не спробувати?

Він рішуче пішов під'їзною доріжкою, Ліра трималася за ним. У них обох було відчуття, що на них дивляться сотні очей.

Двері були обладнані старомодним дзвоником, схожим на ті, що були поширені в Ліриному світі, і їй довелося показати Вілові, як ним користатися. Коли вона потягла за ручку, дзвінок пролунав десь у глибині будинку.

Двері відчинив той самий слуга, який сидів за кермом автомобіля, але тепер на ньому не було кепки. Він спочатку подивився на Віла, а потім на Ліру, і вираз його обличчя трохи змінився.

— Ми хочемо зустрітися із сером Чарльзом Летромом, — сказав Віл.

Його щелепа сіпалася, як тієї ночі, коли він стояв біля вежі перед дітьми з камінням у руках. Слуга кивнув.

— Почекайте тут, — відповів він. — Я скажу серу Чарльзу.

Він зачинив двері — із суцільного дуба, з двома важкими замками та засувками знизу й зверху. Віл подумав, що в такій кількості замків немає сенсу — розумний зломщик у кожному разі не намагатиметься проникнути до будинку крізь парадні двері. Будинок справді було обладнано сигналізацією на випадок злому, і на кожному його розі стояли прожектори — вони не змогли б навіть наблизитися до нього, а забратися всередину й поготів. © http://kompas.co.ua

За дверима пролунали тверді кроки, і вони знову відчинилися. Віл подивився в обличчя чоловіку, котрий мав стільки, що йому захотілося мати ще більше, і побачив, що той виглядає надзвичайно спокійним і впевненим у своїй силі — на його обличчі не читалося навіть натяку на почуггя провини чи сорому.