Філіп Пуллман - Магічний ніж

Питання такого роду цілком заслуговувало здивованого погляду у відповідь, але інспектора це не засмутило. Його бліді очі коротко глянули на сержанта Кліфорд і знову зупинилися на Лірі.

— А тебе здивувало те, що тобі показала доктор Мелоун?

— Трохи, але я знала, на що очікувати.

— Тому що твій батько — фізик?

— Так. Він займається саме такими речами.

— Ясно. А ти розумієш, що він робить?

— Не все.

— Отож твій батько досліджує темну матерію?

— Так.

— Він просунувся так само далеко, як доктор Мелоун?

— Не зовсім так. Щось у нього виходить краще, але в нього немає цього приладу, що показує слова на екрані.

— А Віл також зупинився у твоїх друзів?

— Так, він…

Ліра урвала фразу, розуміючи, що припустилася жахливої помилки.

Вони також це зрозуміли й миттю скочили на ноги, щоб не дати їй вибігти з кімнати, але доктор Мелоун чомусь опинилася в них на шляху. Сержант Кліфорд перечепилася через неї та впала, загородивши дорогу інспекторові, і це дало Лірі час вискочити в коридор, зачинити за собою двері та щодуху кинутися до сходів.

З бокових дверей вийшли двоє чоловіків у білому одязі, і Ліра наткнулася на них. Пантелеймон раптом став круком, що гортанно закаркав та залопотів крилами, і це так вразило чоловіків, що вони відсахнулися й Ліра спромоглася вирватися з їхніх рук. Вона пробігла сходами та вискочила у вестибюль, побачивши, що консьєрж кинув слухавку, яку тримав у руці, та потягнувся до неї через конторку, викрикуючи: «Гей! Стій!»

Але щоб відчинити дверцята конторки, йому довелося підвестися та зробити кілька кроків, а Ліра тим часом уже підскочила до дверей, що крутяться.

Цієї миті у неї за спиною відчинилися двері ліфта, і з них вибіг світловолосий чоловік — такий швидкий, такий сильний…

А двері не піддавалися! Пантелеймон пронизливо каркнув на неї: вони штовхали двері не в той бік!

Ліра налякано зойкнула та проскочила в інший відсік, кинувши всю свою невелику вагу на важке скло та допомагаючи собі силою думки, і двері повернулися якраз вчасно, щоб вона змогла уникнути рук консьєржа, котрий, намагаючись схопити її, опинився на шляху світловолосого чоловіка. Це дало Лірі декілька секунд, щоб відбігти подалі від будинку.

Швидше через дорогу, не звертаючи уваги на машини та вереск їхніх гальм, потім — у прохід між будинками, знову дорога з автомобілями, що рухаються в обох напрямках, вивернутися від машин та велосипедів, пам'ятаючи, що за декілька метрів за спиною біжить страшний чоловік зі світлим волоссям…

У садочок, через паркан, крізь якісь кущі, Пантелеймон летить трохи попереду, показуючи, куди повертати. Причаїтися за контейнером з вугіллям, почекати, доки повз нього протупотять кроки білявого. Він зовсім не задихався — схоже, був добре натренованим.

Пантелеймон проговорив: «Швидше назад! Повертаймо до дороги!» Ліра вилізла зі свого сховища, кинулася через лужок із травою, пробігла крізь садові ворота та знов опинилася на Банбері-ровд. Вона ще раз перетнула вулицю, як завжди, супроводжувана виском коліс, і побігла вздовж Норцем-гарденз, тихого неширокого проїзду, оточеного з одного боку високими особняками у вікторіанському стилі, а з другого — парком.

За декілька хвилин вона зупинилася, щоб перевести дух. Перед одним із садів височіла чималенька жива огорожа з невисоким цегляним муром попереду, і Ліра переступила мур та присіла за ним, під прикриттям куща бирючини.

— Доктор Мелоун допомогла нам! — промовив Пантелеймон. — Вона затримала їх, отже, вона на нашому боці.

— О Пантелеймоне, — сумно сказала дівчинка, — мені не слід було згадувати Віла. Яка я необережна!

— Тобі не слід було йти туди, — суворо зауважив деймон.

— Я знаю.

Але часу на те, щоб дорікати собі, не було: Пантелеймон сів їй на плече та сказав: «Озирнись», після чого відразу обернувся на цвіркуна та заліз у кишеню.

Ліра підвелася, готова кинутися геть, і побачила велику синю машину, що плавно накочувалася на тротуар поруч із нею. Дівчинка вже збиралася побігти, коли побачила, що заднє бокове скло повзе вниз, відкриваючи знайоме їй обличчя.

— Лізі, — промовив старий чоловік із музею, — радий тебе знову побачити. Може, тебе кудись підкинути?

Він відчинив дверцята та показав на місце поруч із собою. Пантелеймон через тканину блузки вщипнув її, але вона вже сіла в машину, стиснувши в руках рюкзак. Чоловік потягнувся через її коліна та клацнув замком дверей.

— У тебе такий вигляд, ніби ти кудись дуже поспішаєш, — зауважив він. — Куди тебе?