Філіп Пуллман - Магічний ніж

Ліна Фельдт сховалася за скелю та почала спостерігати, як пані Кольтер розмовляє з начальником загону, а солдати ставлять намети, розпалюють вогнища та кип'ятять воду.

Ліна входила до загону Серафіни Пеккала, що врятував дітей у Больвангарі, і їй дуже захотілося одразу ж застрелити пані Кольтер. Але ту, мабуть, щось охороняло — вона була надто далеко, щоб можна було поцілити в неї з лука, а відьма могла наблизитися, лише ставши невидимою. Отже, вона почала накладати заклинання. Для цього їй знадобилося десять хвилин глибокого зосередження.

Нарешті Ліна Фельдт відчула впевненість в тому, що її ніхто не помітить, і рушила скелястим схилом до озера. Коли вона проходила табором, двоє чи троє солдатів кинули на неї побіжний погляд, але чомусь не запам'ятали те, що побачили, й відвели очі. Відьма зупинилася біля намету, до якого зайшла пані Кольтер, і поклала стрілу на тятиву.

Проте почувши крізь брезент низький голос пані Кольтер, вона обережно пересунулася до виходу з намету, що дивився на озеро.

Жінка розмовляла з чоловіком, котрого Ліна Фельдт досі не бачила. Він був досить старим, із сивим волоссям, але в ньому відчувалася якась сила. Його зап'ястя обвив деймон-змія. Старий сидів на полотняному стільці поруч із пані Кольтер, а вона нахилилася над ним і говорила м'яким голосом.

— Звичайно, Карло, — почула відьма, — я скажу тобі все, що тобі треба. Що саме ти хочеш знати?

— Як ти керуєш примарами? — спитав чоловік. — Я не знав, що це можливо, але вони йдуть за тобою, як собаки за хазяїном… Вони що, бояться твоїх охоронців? У чому річ?

— Це просто, — відповіла пані Кольтер. — Вони знають, що, залишивши мене живою, вони отримають більше їжі, ніж якщо знищать мене. Я можу привести їх до будь-яких жертв, котрих бажають їхні примарні серця. Щойно ти описав їх мені, я зрозуміла, що зможу віддавати їм накази, і так воно й було. А весь світ тремтить під владою цих примітивних істот! Але, Карло, — прошепотіла вона, — ти ж знаєш, що я можу втішити тебе. Чи бажаєш, щоб я дала тобі ще більшу насолоду?

— Мм… — промукав старий. — Для мене неабиякою насолодою є вже перебування поруч із тобою…

— Ні, обидва ми добре знаємо, що ти бажаєш більшого й що я можу зробити це для тебе.

Чорні мозолясті долоньки її деймона почали погладжувати деймона-змію. Та потроху розслабилася і поповзла по руці чоловіка до мавпи. І чоловік, і жінка тримали в руках келихи золотавого вина. Пані Кольтер зробила ковток і ще більше схилилася над старим.

— Ах, — вимовив той, а його деймон залишив його руку та тепер лежав на лапах золотої мавпи. Мавпа повільно підняла змію до своєї морди та м'яко провела щокою по смарагдовій шкірі, активно працюючи при цьому чорним язиком. Чоловік солодко зітхнув.

— Карло, скажи мені, нащо ти переслідуєш хлопця? — прошепотіла пані Кольтер, і її голос був ніжним, як пестощі мавпи. — Навіщо він тобі потрібен?

— У нього є річ, дуже потрібна мені. О, Марісо…

— А що це за річ? Що в нього є?

Карло похитав головою, але було видно, що опиратися жінці йому стає дедалі складніше. Його деймон м'яко оповив груди мавпи і водив головою по довгій блискучій шерсті, а лапи мавпи тим часом гладили все тіло змії.

Ліна Фельдт, невидима, стояла за два кроки від парочки та спостерігала за ними. Її тятива була натягнута, а стріла просилася в політ. Якби вона схотіла, то папі Кольтер була б мертвою ще до того, як вона встигла б зробити вдих — але відьму охопила цікавість. Вона стояла не рухаючись і широко розкривши очі.

Проте, спостерігаючи за пані Кольтер, вона забула про все навколо — і даремно, бо на іншому березі озерця коїлося дещо дуже цікаве. Здавалося, там самі собою швидко росли якісь примарні дерева, і цей гайок тремтів і мерехтів так, ніби дерева мали свідомість і намірялися щось зробити. Утім, певна річ, це були не дерева: поки вся увага Ліни Фельдт та її деймона була прикута до пані Кольтер, одне з цих туманних створінь відділилося від інших та безшумно попливло над поверхнею крижаної води. Нарешті воно зупинилося за півкроку від каменя, на який присів птах-деймон Ліни Фельдт.

— Ти легко можеш сказати це мені, Карло — муркотала пані Кольтер. — Ти можеш прошепотіти це. Можеш прикинутися, що ти розмовляєш уві сні, і хто винуватитиме тебе за це? Лише скажи мені, що є в цього хлопця й навіщо тобі ця річ. Я могла б здобути її для тебе… Хіба ти не хотів би, щоб я це зробила? Скажи-но мені, Карло. Мені та річ не потрібна, мені потрібна дівчинка. Що це за річ? Скажи мені, й ти одержиш її.