Філіп Пуллман - Магічний ніж

— Й досі чудово, — промовив Лі. — Так, Гестере, відьма. Вона дала мені…

— … квітку!

— Вона в моїй нагрудній кишені. Візьми її, Гестере, я не в силах ворухнутися.

Це виявилося нелегко, але заєць таки витяг своїми міцними зубами червону квіточку та поклав її біля правої руки Лі. Напруживши волю, Лі стиснув квітку в кулаці та проговорив:

— Серафіно Пеккала! Допоможіть мені, благаю…

Він помітив рух унизу, випустив квітку, видихнув, вистрілив. Знову стало тихо.

Гестер слабшав на очах.

— Гестере, не вмирай, поки я не вмру, — прошепотів Лі.

— Лі, ти ж знаєш, що я не можу навіть секунду провести далеко від тебе, — пролунав у відповідь шепіт деймона.

— Як ти гадаєш, відьма прилетить?

— Звісно, прилетить. Нам слід було викликати її раніше.

— Нам слід було багато чого зробити раніше.

— Може, й так…

Знову пролунав постріл знизу, і цього разу куля влучила всередину тіла Лі, шукаючи ниточку його життя. Він подумав: «Кулі не знайти її там — осердям мого тіла є Гестер». Потім він помітив унизу щось синє та, напруживши всі сили, спробував навести на солдата дуло.

— Інших не видно, — ледь чутно видихнув Гестер.

Виявилося, що спустити курок дуже важко. І навіть більше: важко стало зробити будь-що. Лі знадобилися три спроби, поки нарешті не пролунав постріл. Чоловік у синій формі покотився вниз по схилу.

Знову запала тиша. Біль уже майже сказився, дошкуляючи чоловікові. Він був схожий на зграю шакалів, що кружляли навколо, принюхувалися та поступово наближалися, і Лі знав, що ці шакали не залишать його, доки не обгризуть його кістки добіла.

— Залишився тільки один солдат, — пробурмотів Гестер. — Він відступає до цепеліна.

Лі наче крізь туман побачив його — солдата Імперської Гвардії, що втікає з поля бою, на якому зазнав поразки його загін.

— Я не можу стріляти людині у спину, — промовив Лі.

— Але соромно вмирати, коли в тебе залишилася одна куля.

Отже, Лі Скоресбі прицілився останньою кулею в сам цепелін, котрий і досі ревів, намагаючись злетіти на одному двигуні. Мабуть, ця куля була розпеченою, чи, може, з лісу, що палав унизу, долетіла на висхідному потоці повітря палаюча головешка — газ раптом перетворився на оранжеву вогняну кулю, що миттю розрослася вусібіч, а оболонка та металевий скелет трохи піднялися й дуже м'яко та повільно упали вниз, несучи, втім, із собою вогняну смерть.

І солдат, що тікав з поля бою, і шість чи сім інших гвардійців, котрі не наважилися наблизитися до чоловіка, який утримував вхід до ущелини, разом були поглинуті полум'ям, що впало на них згори.

Лі побачив вогняну кулю та крізь ревіння у вухах почув, як Гестер сказав йому:

— З ними покінчено, Лі.

І він відповів — чи то подумав:

— Цим бідолахам не варто було доводити справу до цього — втім, як і нам.

— Однак ми стримали їх. Ми втрималися й допомогли Лірі, — промовив деймон, притис своє ослабле, але сповнене гордості маленьке тільце до обличчя Лі — і вони вмерли.

«Уперед, — указував алетіометр, — далі, вище».

І вони дерлися далі. Відьми літали над ними, обираючи для них найкращий маршрут — горбкувата місцевість невдовзі змінилася крутішими кам'янистими схилами, і коли сонце наблизилося до зеніту, подорожани опинилися в хаосі стрімчаків, сухих ярів і висланих валунами ущелин, де не було жодного зеленого листочка й де чути було лише стрекіт якихось комах.

Вони зупинялися, лише щоб ковтнути води зі своїх фляг із козячої шкіри, й майже не розмовляли. Деякий час Пантелеймон летів над Ліриною головою, але потім знесилів та перетворився на рогатого гірського барана. І тепер, коли Ліра важко пробиралася між скель, деймон жваво стрибав з каменя на камінь. Віл похмуро плентався слідом, прикриваючи очі від пекучого сонця та нехтуючи посиленням болю в руці, й нарешті досяг такого стану, коли нерухомість стала для нього нестерпною, тож йому залишалося тільки рухатися вперед, майже не зупиняючись для відпочинку. А позаяк відьмам не вдалося зупинити йому кровотечу, йому також здавалося, що вони дивляться на нього зі страхом — ніби на ньому лежало якесь прокляття, сильніше від їхніх можливостей.

Вони вийшли до озерця — клаптика глибокої синяви розміром ледь чи тридцять ярдів, що лежав серед рудих скель. Попивши та наповнивши свої фляги, діти занурили натруджені ноги у крижану воду. Після декількох хвилин цієї насолоди вони вирушили далі, і коли сонце почало пекти нестерпно, Серафіна Пеккала вихором злетіла згори та звернулася до них: