Філіп Пуллман - Магічний ніж

Лі та Груман були за шістсот ярдів над ними, неподалік від входу в ущелину. Досягши його, вони змогли б стримувати солдат доти, доки в них не скінчаться боєприпаси — але ж у них була лише одна гвинтівка.

— Пане Скоресбі, їм потрібен я, а не ви, — сказав Груман. — Якщо ви віддасте мені рушницю та здастеся в полон, то виживете. Це дисципліновані вояки, і ви будете військовополоненим.

Лі ніяк не відреагував на його слова, лише промовив:

— Ходімо. Коли ми потрапимо в ущелину, я зможу затримати їх на кілька хвилин, а ви тим часом дістанетесь до виходу. Я вже довів вас до цього місця й не збираюся відійти вбік та дозволити їм схопити вас.

Солдати підіймалися набагато швидше від них — вони були добре натреновані та невиснажені. Груман кивнув.

— У мене не залишалося сили збити четвертий цепелін, — тільки й вимовив він, і вони продовжили свій виснажливий підйом.

— Перед тим як піти, скажіть мені одну річ, — звернувся до шамана Лі. — Якщо ви цього не зробите, я не і знайду спокою. Я не знаю, на чиєму боці б'юся, та мені взагалі-то й байдуже. Скажіть лише мені ось що: чи допоможе те, що я робитиму за хвилину, маленькій дівчинці Лірі, чи це їй зашкодить?

— Це допоможе їй, — відповів Груман.

— І ще одне. Ви не забули про клятву, яку дали мені?

— І ніколи не забуду.

— Докторе Груман, або Джоне Пері, або ким там ви називатиметеся в хоч якому зі світів, попереджаю вас: не забувайте про неї. Я люблю цю дівчинку, як власну дочку, і навіть якби в мене була дочка, я не міг би любити її більше. Якщо ви порушите цю клятву, те, що залишиться від мене, не даватиме спокою тому, що залишиться від вас, і ви весь залишок вічності шкодуватимете, що колись існували. Тепер ви розумієте, що ця присяга — не просто слова?

— Розумію. І даю вам слово.

— Це все, що мені було потрібно. Щасти вам!

Шаман простягнув руку, і Лі потиснув її. Потім Груман повернувся та пішов угору ущелиною, а Лі озирнувся, шукаючи найкращу позицію.

— Тільки не той великий валун, Лі, — промовив Гестер. — Ти не бачитимеш, що відбувається праворуч, і вони вмить наблизяться до нас. Обери менший.

У вухах Лі лунало ревіння, ніяк не пов'язане з пожежею внизу чи з натужним дзижчанням цепеліна, котрий знову намагався піднятися в повітря. Він ніби разом поринув у своє дитинство, у героїчну гру під назвою «Взяття фортеці Аламо», що стільки разів відбувалася на руїнах старовинного форту — тоді вони по черзі грали то за данців, то за французів. Його дитинство поверталося до нього, прагнучи помсти. Він дістав перстень племені навахо, що колись належав його матері, та поклав його на камінь поруч із собою. У тих дитячих іграх Гестер зазвичай був або пумою, або вовком, раз чи два гримучою змією, але найчастіше — птахом-пересмішником. А тепер…

— Прокидайся та дивися вниз, Лі, — сказав заєць. — Це вже не гра.

Солдати, що просувалися вгору по схилу, розсипалися віялом та вповільнили ходу — вони усвідомлювали проблему не гірше, ніж Лі. Вони знали, що їм доведеться прорватися до ущелини й що одна людина з гвинтівкою ладна затримати їх надовго. На подив Лі, цепелін у них за спинами все ще намагався піднятися. Можливо, в нього скінчилося пальне чи витік газ із корпусу, але, хай там як, він ще досі не злетів, і це надихнуло Лі на одну ідею.

Він трохи пересунувся, припав до прицілу старого «вінчестера», знайшов мушкою лівий двигун аеростата та спустив курок. Тріск змусив солдатів, що дерлися до нього, підвести голови, але за мить мотор раптом заревів, щоб так само несподівано захлинутися й замовкнути. Цепелін нахилився в один бік. Другий мотор і досі ревів, але цепелін Лі нейтралізував.

Солдати зупинилися та сховалися хто за чим. Лі було добре їх видно, й він підрахував їх — ворогів було двадцять п'ять. Патронів же в нього було тридцять.

Гестер припав до землі біля його лівого плеча.

— Я стежитиму за цим флангом, — сказав він.

Він притиснув вуха до спини, і його можна було б прийняти за сірувато-коричневий камінець, що лежить на більшому камені — якби не очі. Гестера важко було назвати красивою твариною — він виглядав нк звичайнісінький худорлявий заєць, — але очі його мали чудове забарвлення: вони були золотаво-карі із вкрапленнями кольорів торфу та лісової зелені. Тепер ці очі дивилися на останній краєвид у їхньому житті: голий схил, безладно усипаний камінням усіх Гатунків, а за ним — палаючий ліс. Ані трав'яного лужка, ані клаптика зелені, на якому можна було б відпочити…