Філіп Пуллман - Янтарне скло

І тоді тихе нічне небо в них над головами розірвало протяжне виття, набагато страшніше навіть за той совиний крик Пантелеймона, котрий налякав усіх маленьких тварин довкола гаю колісних дерев. Деймони були шоковані цим проявом відчаю, і Віл зрозумів, що вони не знають решти правди, не знають того, про що дізналися Ліра й він. І Ліра трусилася від люті й горя, поводячи стиснутими кулаками та повертаючи в усі боки залите сльозами обличчя З таким виглядом, наче вона шукала відповідь. Хлопець підійшов до неї та взяв її за плечі, відчувши, як тремтить її напружене тіло.

— Ліро, послухай мене, — промовив він. — Що сказав Мій батько?

— О, ти знаєш! — плачучи вигукнула вона. — Ти сам усе чув!

Здавалося, дівчина зараз помре від горя. Вона кинулася-в обійми Віла, повисла на ньому, вп'явшись нігтями в його плечі та притиснувшись обличчям до його шиї, й тихо повторювала:

— Ні… ні… ні…

— Послухай мене, — знову сказав Віл. — Спробуймо згадати його слова достеменно. Має існувати якийсь спосіб обійти все це!

Він ніжно розімкнув її обійми та посадив її на пісок. Наляканий Пантелеймон відразу скочив дівчині на коліна, а деймон-кішка нерішуче наблизився до Віла. Досі вони ще не торкалися одне одного, але хлопець простяг руку, й кішка обережно торкнулася вусами його пальців та, повагавшись секунду, всілася йому на коліно.

— Він сказав… — схлипуючи, почала Ліра, — він сказав, що люди, якщо не бажають серйозно захворіти, можуть перебувати в інших світах лише короткий термін. А ми вже давно подорожуємо між світами, чи не так? Якщо не враховувати того, що ми змушені були зробити, коли йшли до світу мертвих, ми й досі почуваємося добре, так?

— Ми все одно подорожуємо відносно недовго, — відповів Віл. — Мій батько був відсутній у своєму світі — моєму світі — десять років. Коли я відшукав його, він вже майже вмирав. Десять років — це найбільше, що може витримати людина в нерідному світі.

— Проте як щодо лорда Боріеля, тобто сера Чарльза? Він виглядав цілком здоровим, чи не так?

— Так, але згадай: він міг коли завгодно повернутися до свого світу та відновити здоров'я. Зрештою, ти вперше побачила його саме у своєму світі. Мабуть, він відшукав якесь таємне вікно, про яке ніхто, крім нього, не знав.

— Віле, ми могли б робити те саме!

— Могли б, але…

— Усі вікна мають бути зачинені, — промовив Пантелеймон. — Усі без винятку.

— Та звідки ти знаєш?! — спалахнула Ліра.

— Нам це сказав один ангел, — відповіла Кіржава. — Ми зустріли ангела, і вона повідомила нам це, а також багато чого іншого. Це правда, Ліро.

— Вона? — недовірливо вигукнула дівчина.

— Це був ангел-жінка, — сказала Кіржава.

— Ніколи не чула про таких. Може, вона брехала. Тим часом Віл обмірковував іншу можливість.

— Припустімо, всі вікна будуть зачинені, — промовив він, — і ми робитимемо вікно лише тоді, коли в цьому виникатиме потреба, швидко проходитимемо крізь нього та відразу зачинятимемо його знову. Це ж буде безпечно, чи не так? За цей час не встигне ж витекти багато Пилу?

— Так!

— Ми могли б прорізати вікно там, де його ніхто не побачить, лише ми двоє… — розвивав думку хлопець.

— О, я впевнена, так і треба вчинити! — зраділа дівчина. Але в деймонів, як і раніше, був похмурий вигляд.

— Ні, ні, — пробурмотіла Кіржава, а Пантелеймон сказав:

— А примари? Ангел також згадував примар.

— Примари? — перепитав Віл. — Підчас битви ми їх бачили! А що не так?

— Річ у тому, що ми з'ясували, звідки вони з'являються, — повідомила Кіржава. — І найгірше те, що вони є породженнями тієї безодні. Кожного разу, коли ми створюємо ножем вікно, з'являється примара. Це ніби маленький шматочок прірви піднімається вгору та потрапляє до нашого світу. Ось чому їх було так багато у світі Ситагаза — там залишилося безліч незачинених вікон.

— Вони ростуть, живлячись Пилом, — сказав Пантелеймон. — А також деймонами. Пил і деймони — це майже одна річ, принаймні, дорослі деймони. А коли примари… коли вони роблять це, то стають більшими та сильнішими.

Віл відчув, як його серце стиснув тупий жах, а Кіржава, котра також почула це, притиснулася до його грудей, намагаючись його заспокоїти.

— Отже, щоразу, коли я користувався ножем, — промовив хлопець, — у світі з'являлася ще одна примара?

Він згадав слова, котрі йому сказав Йорик Бернісон після того, як викував у печері ніж: «Ти не знаєш, що робить цей ніж сам по собі. Твої наміри можуть бути добрими, проте в цього ножа є свої власні наміри».