Філіп Пуллман - Янтарне скло

Потім вона, здригнувшись усім тілом, зробила глибокий вдих та знову перевернула алетіометр. Він виглядав у її руках якось незвично незграбно. Пантелеймон, набувши вигляду миші, заліз їй на коліна та, обперши свої чорні лапи об кришталь, вдивлявся в символи. Ліра повернула одне колесо, потім інше, повертіла весь прилад у руках та підвела повиті жахом очі на Віла.

— Віле, я не можу! — вигукнула вона. — Я втратила вміння читати його!

— Тихше, — заспокоїв її хлопець, — не хвилюйся. Усе твоє знання й досі залишилося в тобі, просто заспокойся та дозволь собі відшукати його. Не силуй себе, лише полинь усередину та торкнись його…

Дівчина зітхнула, кивнула, розсерджено провела зап'ястям по очах та декілька разів глибоко вдихнула. Але Вілу було помітно, що вона занадто напружена, і тоді він поклав руки їй на плечі, відчув, що вона тремтить, і міцно її обійняв. Ліра звільнилася з його рук і спробувала ще раз: уважно подивилася на символи, почала крутити коліщата… Проте тих невидимих рівнів значення, по яких вона завжди так легко й упевнено пересувалася, цього разу не було — дівчина просто не знала, що означає той чи той символ.

Вона відвернулася, взяла Віла за руку та схвильовано заговорила:

— Марні спроби… воно зникло назавжди, я впевнена… цей дар з'явився в мене саме тоді, коли він мені був потрібен, коли мені треба було врятувати Роджера та зробити все інше… але тепер, коли він потрібен нам обом, він просто зник, залишив мене… У мене вже виникала думка про це, тому що останні рази користуватися ним було так складно… Я гадала, що просто погано бачу символи чи що мої пальці стали негнучкими, чи ще щось, однак річ була зовсім не в тому: ця здатність залишала мене, вона вгасала… О Віле, я остаточно втратила її, і вона більше не повернеться!

Дівчина у відчаї заридала, і Вілу залишалося тільки тримати її в обіймах. Він не знав, як заспокоїти її, бо було зрозуміло, що вона не помиляється.

Тут обидва деймони наїжачилися та подивилися в небо. Віл і Ліра також щось відчули й підвели очі: на них рухалося «якесь світло, світло із крилами.

— Це той ангел, якого ми бачили, — висловив здогад Пантелеймон.

І він мав рацію. Хлопець, дівчина та двоє деймонів побачили, як, розправивши крила, із неба спланерувала на пісок Ксафанія. Хоча Віл чимало часу провів у компанії Балтамоса, він був зовсім не готовий побачити таку дивовижну істоту. Побачивши, що ангел наближається, вони з Лірою стиснули руки одне одного. Здавалося, від неї віддзеркалюється світло іншого світу. На ній не було ніякого одягу, проте це зовсім нічого не значило. «Та який одяг може бути на ангелі?» — промайнуло в Ліриній голові. За зовнішністю Ксафанїї не можна було сказати, молода вона чи стара, але на її обличчі застиг вираз співчуття, і Вілу з Лірою здалося, що вона бачить їх наскрізь.

— Віле, — промовила жінка-ангел, — я прийшла до тебе по допомогу.

— До мене? Як я можу вам допомогти?

— Я хочу, щоб ти показав мені, як зачиняти проходи, створені твоїм ножем.

Віл зробив ковтальний рух.

— Звичайно, я покажу вам, — сказав він, — а чи допоможете ви нам?

— Того, чого ви бажаєте, я зробити не можу. Я знаю, про що ви розмовляли — ваша туга залишила сліди в повітрі. Я знаю, це вас не втішить, але повірте, кожна жива істота, що зіштовхується з вашою дилемою, шкодує, що все сталося не так, як їй хотілося б, проте існують речі, з якими змушені примиритися навіть наймогутніші. Я неспроможна змінити існуючий порядок речей.

— А чому… — почала Ліра та почула, що її голос є слабким і тремтить. — … чому я більше не можу читати алетіометр? Чому навіть це для вже мене неприступно? Це була єдина річ, котру я вміла робити по-справжньому гарно, але вона зникла так, ніби ніколи не існувала…

— Ти читала його вищою милістю, — відповіла Ксафанія, глянувши на неї. — Проте ти можеш повернути це вміння працею.

— І скільки на це знадобиться часу?

— Все життя.

— Так багато…

— Але тоді, після цілого життя зусиль і роздумів, твоє вміння стане ще кращим, тому що походитиме від свідомого розуміння. Благодать, досягнута в такий спосіб, є глибшою та повнішою, ніж милість, що просто зійшла на тебе, та більше: щойно ти досягнеш її, вона вже ніколи тебе не облишить.

— Ви маєте на увазі все життя до самої старості? — прошепотіла Ліра. — Усе довге життя? Не просто декілька років?

— Ні, не просто, — відповів ангел.

— А чи обов'язково зачиняти всі вікна? — спитав Віл. — Усі до одного?