Крістофер Паоліні - Ерагон

Аж раптом кілька Ерагонових спогадів прорвалося крізь зловісну завісу, яку залишив по собі підступний Смерк. Усі події, починаючи з того часу, як він знайшов яйце Сапфіри, пропливли перед хлопцем у холодному світлі одкровення. Усі його злети й падіння, втрати й надбання, сумніви та надії… Учепившись за них думками, Ерагон уже не відпускав власного минулого, змагаючись із чужою пам’яттю, що поволі-поволі відступала. Невдовзі юнак почав перемагати, збираючи по піщинках власну суть, своє розкидане по кривавих світах єство, в єдину оболонку людської душі. Із глибин покинутого тіла вставав жахливий біль, який хтось іззовні намагався стримати.

«Іди до мене», — зненацька почув Ерагон чийсь голос.

Спочатку юнак злякався незнайомця, що намагався пробитись у його свідомість.

«Хто ти?» — спитав він, розуміючи, що саме власник цього голосу допомагає йому тамувати біль.

«Той, хто тобі допоможе, — озвалось у його свідомості. — Мене звати Скорботний Мудрець, і я можу тебе врятувати. Іди до мене, відкрийся мені й почуєш відповіді на всі свої питання».

«Але як? — у відчаї вигукнув Ерагон. — Як я тебе знайду? Де ти?»

«Іди разом з Арією до ельфів, — сказав Мудрець. — Але поквапся. Я чекаю на тебе вже багато років, і ось нарешті ти з’явився — переможець темряви на землі. Ти здолав Смерка, юначе, і багато хто тепер перед тобою в боргу».

«Мабуть, так, — погодився Ерагон. — Я неначе змінився, посівши те місце, про яке мені говорив Аджихад. Я став сильним і водночас незалежним від будь-якого деспота».

«Молодець, — пролунало звідкись згори. — Ти починаєш дещо розуміти, А тепер відпочивай, бо ти ще надто слабкий…»

Ерагон іще довго перебував у стані напівмарення, аж раптом незнайомий голос знову його збудив. Щоправда, тепер говорив хтось інший.

— Прокидайся! — гукнув він до хлопця. — Годі спати, Ерагоне!

Невдоволений юнак поворухнувся. Тепло, в яке він поринув, було дуже приємним, і він не хотів з ним розлучитися.

— Вставай, Арджетламе! — не вгавав голос. — Ти нам потрібен!

Юнак змусив себе розплющити очі й побачив, що лежить на ліжку, закутаний у м’які ковдри. Поруч на стільці сиділа знахарка.

— Як ти себе почуваєш? — запитала вона.

— Іще не знаю, — хрипло озвався Ерагон.

— Тоді лежи, — кивнула головою Анжела. — Бережи сили… На ось, випий.

Ерагон ковтнув холодного меду, й приємне тепло розлилося по тілу, а потім сягнуло затуманеного мозку.

«Сапфіро! — покликав він, сідаючи на ліжку. — Де всі? Де Арія?..»

Голова юнакові запаморочилась, і він упав назад, заплющивши очі й відчуваючи приступ нудоти.

— Що з Сапфірою? З нею все гаразд? Ургали перемагали… вона падала… Арія!

— Усі живі-здорові, — заспокоїла його знахарка. — І з нетерпінням чекають на твоє повернення. Хочеш із ними побачитись?

Ерагон кивнув. Знахарка підвелася й прочинила двері. Арія та Мертаг мовчки увійшли до кімнати, а Сапфіра лише просунула голову, бо їй тут було затісно.

— Я радий, що з тобою все гаразд, — посміхнувся юнак до неї. — Я пам’ятаю, як ти дихала вогнем на тих чудовиськ…

— Та нівроку! — посміхнувся дракон. — Ото вже повоювали!

Тим часом Ерагон помітив, що в ельфійки забинтовано руку, а в Мертага голову.

— Що з вами, друзі? — захвилювався він.

— Дрібниці. Головне, що ми таки перемогли! — відповів Мертаг. — Коли ти вразив Смерка, клани ургалів несподівано пішли один проти одного, так ніби з них спало якесь закляття. Уявляєш? Їхнє військо, втративши єдність, розпалося на окремі купки, і ми їх розбили!

— Усіх? — спитав Ерагон.

— Ні, — похитав головою юнак. — Багато поховалося по тунелях. Вардени та гноми зараз їх звідти викурюють. Я допомагав, аж доки не отримав від однієї з потвор по голові й не опинився тут.

— То тебе вже не кинуть до в’язниці? — не йняв віри Ерагон.

— Гадаю, що так, — скривився друг. — Зараз ніхто про це не думає, усі прийдуть до тями після битви. До речі, скрізь тільки й говорять про твою перемогу над Смерком! Якби не ти, нас би точно розбили.

— А де були близнюки? — раптом згадав юнак. — Я не міг їх знайти, коли вони були потрібні.

— Може, билися з ургалами деінде? — знизав плечима Мертаг. — От їм і було не до тебе.

— Щось мені не віриться, — буркнув Ерагон і, ніяковіючи, нарешті звернувся до ельфійки: — Ну, а ви із Сапфірою?

— Коли ти попередив дракона про те, що зустрів Смерка, — почала Арія, — я ще звільняла Сапфіру з поламаних обладунків. А коли ми закінчили, то було вже пізно спускатися Нескінченними Сходами… От нам і довелося розбити священний камінь, аби якнайшвидше потрапити до тебе.