— А Насуада теж покине місто? — зніяковіло перепитав помічник.
— Так, хоч їй зовсім цього не хотілося, — рішуче відповів володар. — Отож, незабаром ургали будуть тут. Ми знаємо, що їх дуже багато, але мусимо захищати Фартхен Дур. Поразка означатиме занепад наших народів. Загинуть вардени, гноми й ельфи. Цю битву не можна програти. Тому зараз час виконувати накази.
Усі тихо вийшли з кабінету й розійшлися хто куди: Йормундур рушив до казарм, Орик і Арія — до сходів, що вели під землю, а Ерагон із Сапфірою — униз, до однієї з чотирьох головних зал Тронжхейма. Незважаючи на досить ранню пору, місто-гора гуло, як розтривожений вулик. На вулицях юрмились перелякані люди, тягаючи за собою клунки з речами.
Раніше Ерагон уже брав участь у сутичках, йому навіть доводилось убивати, але майбутня битва його лякала. Юнакові, який міг здолати двох-трьох ворогів за допомогою меча або магії, вона здавалася надто великою. Ерагон і Сапфіра вийшли за стіни Тронжхейма й почали шукати гномів, які мусили їм допомогти.
— Може, вони з іншого боку міста? — припустив дракон, і друзі подалися на пошуки. Невдовзі вони таки побачили своїх помічників, що копирсалися в землі біля входу до одного з тунелів.
— Під нами глибокий прохід, — озвався стривожений ватажок. — Ми були б вдячні, якби ви допомогли нам його завалити.
— Добре, — кивнув Ерагон. — Головне, відійдіть подалі.
Зосередившись, юнак закликав магічну силу, збираючись зруйнувати слабкі стіни тунелю, адже треба було берегти енергію ще й на потім.
— Тріста делой! — прошепотів він, посилаючи магічні струмені вглиб тунелю. Але все було марно. Скеляста порода заважала їхньому проникненню. Та раптом глибоко внизу щось ворухнулося, і земля під ногами осіла. Щасливі гноми радісно щось загукали й кинулись обгороджувати западину камінням.
Перегодом юнак та Сапфіра засипали ще добру півдюжину тунелів. Закінчивши роботу, Ерагон мимохіть глянув на місто. Звідусіль линули потоки біженців, що тягли із собою величезні клунки. Їх супроводжувала дрібка воїнів. Та головні події розгорталися в нижній частині Тронжхейма, де збиралося військо, над яким майорів прапор із гербом варденів: білий дракон, що тримає троянду над опущеним мечем.
Воїни шикувалися мовчки, більша частина з них були озброєні тільки мечами й щитами, і зовсім небагато тримали в руках списи. У задніх лавах розташувалися лучники. А от майже всі гноми були в обладунках: сталеві кольчуги до колін, залізні шоломи, міцні чоботи. Вони мали на озброєнні мечі, щити, а також сокири.
Раптом від найдальшого флангу війська відокремилась невеличка постать і почала поволі наближатися до Ерагона та Сапфіри. Це був вірний Орик, так само закутий у бойову броню.
— Аджихад хоче, щоб ти приєднався до нас, — захекано сказав він. — Адже тунелів більше немає, до того ж на вас із Сапфірою чекає сніданок.
Парубок і дракон рушили слідом за Ориком до намету, де знайшли хліб, воду й кілька шматків в’яленого м’яса. Вони з’їли все без жодних нарікань, адже це було краще, ніж взагалі залишитись голодними.
Коли вони попоїли, Орик наказав їм почекати, а сам пірнув у лави вояків. Перегодом він повернувся в супроводі кількох гномів, щО тягли за собою бойові обладунки для прибульців.
— А це ще навіщо? — здивувався Ерагон, торкаючись важелезного залізяччя. Жодна людина не змогла б під час бою нормально рухатись із такою вагою.
— Подарунок від Ротгара, — задоволено пояснив гном. — Ці обладунки так довго лежали в наших сховищах, що ми ледь не забули про них. Вони виготовлені ще в епоху вершників!
— Гаразд, але навіщо вони мені? — перепитав юнак.
— Та ж це обладунки для твого дракона! — здивувався Орик. — Адже ти не пустиш його в бій незахищеним? До речі, повний набір обладунків для дракона, щоб ти знав, — дуже рідкісна річ!
«Обладунки для дракона! — подумки вжахнувся Ерагон. — Сапфіро, що ти на це скажеш?»
— А давай-но поміряєм! — із захватом вигукнула вона у відповідь.
Після доволі марудної вовтузні, а вбирання дракона в металеві шати — справа неабияк марудна, Ерагон з Ориком відійшли вбік, аби помилуватись своєю роботою. Усе вийшло якнайкраще: броня закривала дракона по самісінькі очі, і тільки крила залишались незахищеними.
— Ну як я тобі? — почув Ерагон глухий, немов із-під землі, голос.
— Потрясно! — відповів той.
— Для тебе в мене теж дещо є, — сказав Орик, збираючи рештки невикористаних обладунків. — Хоч ми й рідко виготовляємо зброю для людей, але дещо я все-таки знайшов…
Читать дальше