Крістофер Паоліні - Ерагон

— Ти теж будеш битися? — гукнув до ельфійки Ерагон.

— У мене немає іншого вибору, — озвалась та.

— Але ж це небезпечно!

— Я не маленька дівчинка! — відповіла Арія. — Ельфи вчать військовій справі і чоловіків, і жінок. Тож я не одне з ваших безпорадних дівчисьок, які непритомніють від одного тільки вигляду зброї. І хоч я втратила яйце Сапфіри, я мушу відстояти власну честь, оберігаючи вас із драконом під час бою. Не забувай, що моя магічна сила куди більша, ніж сила будь-кого з присутніх. А якщо раптом з’явиться Смерк, хто буде з ним битись?

— Тоді бережи себе, — тихо сказав Ерагон. — Хоча б заради мене.

— Спробую, — невдоволено буркнула ельфійка. — Адже я твоя боржниця.

Юнак чомусь почервонів і відвернувся до Сапфіри.

— Що вона сказала? — ревниво спитав дракон.

— Та так, нічого, — відповів Ерагон.

Поринувши у власні думки, захисники мирної цитаделі сиділи в гнітючій тиші. У кратері Фартхен Дура поволі залягла темрява, яку де-не-де пронизували криваві спалахи ліхтарів та вогнищ, на яких кипіла смола. Ерагон розглядав візерунок на своїй кольчузі й час від часу потайки зиркав на ельфійку. Орик розмірено водив точилом по лезу своєї сокири, вряди-годи перевіряючи її гостроту, а Мертаг незворушно вдивлявся у далечінь.

Не раз і не два по табору пробігали гінці, і тоді воїни схоплювались на ноги, але тривога весь час була хибною. Напружене чекання дратувало військо, тож довкола лунали гнівні вигуки. Здавалося, у Фартхен Дурі завмерло все, навіть вітер. Принаймні дим від незліченних багать дуже дошкуляв.

Ніч повільно минала. Поле майбутньої битви завмерло. Довкола було тихо, як на цвинтарі. М’язи судомило від виснажливого чекання, а на повіки спадала важка дрімота.

— Уже пізно, — сказав нарешті Орик. — Лягаймо спати. У разі чого варта нас розбудить.

Мертаг щось буркнув у відповідь, але Ерагонові було байдуже. Він скрутився під крилом у дракона й підклав під голову щит. Засинаючи, юнак бачив, як Арія вартує неподалік, вдивляючись у довколишню темряву. Його сновидіння були заплутані й тривожні, і в них то тут то там зринали рогаті потвори. Юнак знову й знову чув низький голос, що весь час питав: «Ти готовий?». Ерагон стогнав уві сні. Він ніби марив наяву, аж доки чиясь рука обережно не торкнулась його плеча і юнак не прокинувся.

— Почалося, — сумно сказала Арія.

Вояки вкотре вишикувались в бойові шеренги. Орик заклопотано вимахував сокирою, розминаючи м’язи, а ельфіка поклала стрілу на лук.

— Кілька хвилин тому з тунелю повернувся розвідник, — пояснив Мертаг. — Ургали наближаються.

Обидва юнаки прикипіли поглядом до виходу з тунелю. Несподівано десь поруч пролунав вигук:

— Я чую їх!

Вояки завмерли, стискаючи зброю. Ніхто не рухався. Здавалося, ніхто навіть не дихав. Десь заіржав кінь…

І раптом повітря розітнули бойові вигуки — сила-силенна ургалів посунула з-під землі. Тієї ж миті гноми перекинули казани зі смолою, і кипляча рідина потекла в пащеку тунелю. Чудовиська завили від болю, замахали руками. За секунду в гарячу смолу полетіли смолоскипи, і в темному проваллі загуло жовтогаряче полум’я, обертаючи тунель на справжнісіньке пекло, в якому борсалися ургали. Ерагона знудило. Він відвернувся, але зрозумів, що скрізь відбувається те саме. Сховавши меча в піхви, він напнув тятиву свого лука.

Тим часом іще один загін ургалів оминув смоляний потік і по мертвих тілах своїх товаришів видерся нагору. Вони поновили бойовий порядок, рухаючись на захисників міста суцільною стіною. Коли Ерагон та Арія приєднались до шеренги лучників, що ховалася за частоколом, ті саме пустили в нападників хмару смертоносних стріл.

Бойовий порядок потвор зламався, але вони прикрилися щитами й витримали атаку. Лучники продовжували пускати стріли, проте вороги дуже швидко наближалися. Їх було так багато, що Ерагон аж розгубився. Хіба можна знищити стількох ургалів? Це здавалося неможливим. Тішити могло тільки те, що з-поміж нападників не було видно жодного вояка Галбаторікса.

Вороже військо являло собою суцільну масу, яка безперервно сунула з тунелю. Майоріли ворожі прапори, сурмили бойові сурми, скрізь лунали вигуки нападників. І ось ургали кинулись на частокіл, вкриваючи його своєю слизькою кров’ю й понівеченими тілами. Хмара чорних стріл полетіла через загорожу на військо варденів. Ерагон сховався за щитом, а Сапфіра прикрила голову. Стріли відлітали від її панцира, не завдаючи жодної шкоди.