Урсула Ле Ґуїн - Техану

— Калесин, — промовила вона.

Тоді Гед, що й досі стояв перед драконом навколішки, підвівся і, щоб утриматись на тремтячих ногах, схопив за руку Тенар.

— Тепер я знаю, хто покликав тебе, о Найдревніший! — усміхнувся він.

— Я покликала, — мовила дівчинка. — Я не знала, як іще вам можна допомогти, Сеґою!

Вона не зводила з дракона очей і говорила Мовою Створення, легко вимовляючи кожне слово.

— Ти добре вчинила, доню, — сказав дракон. — Я так довго тебе шукав.

— А тепер ми полетимо туди? — запитала дівчинка. — Туди, де живе наш народ? Де дмуть інші вітри?

— А ти хочеш усе це покинути?

— Ні, — сказала дівчинка. — А хіба вони не можуть полетіти з нами?

— Ні, не можуть. Їхнє життя — тут.

— Тоді я залишуся з ними, — відповіла дівчинка, зітхнувши.

Калесин відвернувся, щоби вивергнути зі своєї пащі вогненний подих — чи то втіхи, чи то глузування, чи то гніву: "Хах!" Потім, знову поглянувши на дівчинку, сказав:

— Це добре. У тебе тут багато роботи.

— Я знаю, — відповіла дівчинка.

— Я прилечу за тобою, — сказав їй Калесин. — Коли прийде час. — І обернувся до Геда з Тенар. — Я віддаю вам своє дитя так само, як ви віддасте мені своє.

— Коли прийде час, — відповіла Тенар.

Калесин похитав головою і всміхнувся кутиком довгого рота, всіяного велетенськими, схожими на гострі двосічні мечі, зубами.

Гед, Тенар і Терру відійшли якомога далі, доки дракон обережно розвертав над урвищем своє важке лускате тіло і лаштувався до польоту. Але зрештою він завмер, напружився, наче кіт перед стрибком, і зграбно плигнув зі скелі. Його жилкуваті крила червоно спалахнули проти світла ранкової зорі, шпичакуватий хвіст шмагонув каміння, дракон злетів і зник — наче чайка над морем, наче ластівка в небі, наче думка...

А там, де він щойно стояв, лежало лише обвуглене ганчір'я, скривавлені шматки м'яса та понівечені людські маслаки.

— Ходімо звідси, — сказав Гед.

Але жінка і дівчинка ніяк не могли відвести очей від страшних плям на камінні.

— Це все кам'яні люди, — нарешті сказала Терру. А тоді відвернулася і першою пішла геть. Вона йшла вузькою стежиною попереду чоловіка та жінки.

— Це її рідна мова, — промовив Гед. — Мова її матері.

— Техану, — сказала Тенар. — Її Ім'я — Техану.

— Його дав їй той, хто дарує Імена.

— Вона була Техану від самого початку! Завжди, завжди була Техану!

— Ходімо швидше! — гукнула дівчинка, озираючись. — Тітонька Слань хвора.

* * *

Вони встигли витягти тітоньку Слань на свіже повітря, промити її рани і спалити зігнилі простирадла, доки Терру бігала за чистою білизною до Оґіонової хати. Повертаючись назад, дівчинка привела з собою й Колючку. Пастушка допомогла їм зручно влаштувати тітоньку Слань у ліжку і погодувала її курчат. Потім Колючка пішла, пообіцявши принести їм чогось попоїсти.

— Хтось мусить піти у порт, — сказав Гед, — щоби покликати тамтешнього чаклуна. Нехай він подбає про тітоньку Слань: її можна зцілити. І ще треба навідатися у маєток посадника. Тепер його старий господар помре. А його внук, навпаки, житиме. Але той будинок потрібно очистити...

Гед сидів на порозі хатини, прихиливши голову до одвірка, і, заплющивши очі, грівся на сонці.

Тенар довго мила руки, обличчя, плечі у мідниці [12] Мідниця — мідний таз. з чистою водою, яку вона щойно набрала з криниці. Умившись, вона озирнулася. Вкрай виснажений Гед так і заснув біля одвірка, повернувши обличчя назустріч сонячним променям. Вона сіла поруч із ним і поклала голову йому на плече. "Невже ми врятовані? — думала вона. — І як же нам пощастило вижити?"

Вона поглянула вниз: Гедова рука розслаблено повернулася долонею догори і лежала на землі. Вона згадала чортополох, що погойдувався на вітрі, і пазуристу лапу золотаво-червоного дракона. Тенар вже майже задрімала, коли поруч із нею вмостилася дівчинка.

— Техану, — прошепотіла жінка.

— А моє маленьке деревце загинуло, — повідомила дівчинка.

Стомлений і сонний мозок Тенар не одразу усвідомив, що саме сталося, але за якусь мить жінка прокинулася достатньо для того, щоб запитати:

— А на старому дереві є персики?

Вони розмовляли дуже тихо, щоби не розбудити сплячого Геда.

— Тільки дуже дрібні, зелені.

— Вони достигнуть — після Довгого Танцю. Ще трошки почекати...

— А тоді можна буде посадити ще одну кісточку?

— Скільки захочеш. А в будинку все гаразд?

— Там дуже порожньо.

— Ну що, залишимося жити в Оґіоновій хаті? — Тенар пригорнула дівчинку до себе. — Я маю гроші, — сказала вона. — Вистачить, щоб купити у Болотяника кіз і зимове пасовище, якщо він ще не передумав його продавати. Гед знає, де і як треба пасти кіз улітку... Цікаво, а шерсть, яку ми тоді начесали, збереглася? — І вона раптом згадала: "Ми ж забули Книги! Оґіонові Книги! Над коминком, на полиці... Ми залишили їх Іскрикові у Дубівцях, а він, бідолаха, навіть слова не зможе в них прочитати!"