Урсула Ле Ґуїн - Техану

— Мені їх теж не треба. Але дякую тобі за щирість, сину. Залиш собі ці чотири монети, а коли одружишся, подаруй їх дружині від мого імені.

Вона засунула скриньку у сховок за великою тарілкою на найвищій полиці, де її завжди тримав Кремінь.

— Терру, йди збери свої речі, бо ми виходимо дуже рано.

— Коли ви повернетесь? — запитав Іскрик, і тон його голосу нагадав матері того непосидючого хворобливого хлопчика, яким він був колись. Але вона тільки мовила:

— Не знаю, дорогенький. Якщо я буду тобі потрібна, то повернуся.

Тенар заходилася готувати подорожнє взуття і пакунки.

— Іскрику, — гукнула вона, — можеш зробити мені послугу?

Він сидів біля вогнища — непевний, похмурий.

— Яку?

— Навідайся у Вальмут, до сестри. І скажи їй, що я повертаюся на Велику Кручу. Скажи, якщо хоче щось переказати, то нехай не бариться.

Іскрик кивнув. Він поглянув на Геда, який вже спакував свої нехитрі пожитки з акуратністю і швидкістю людини, яка чимало помандрувала, а зараз розставляв посуд, щоб залишити після себе порядок на кухні. Закінчивши з посудом, Гед всівся навпроти Іскрика, просунув нову мотузку в петлю на мішку і затягнув його.

— Для цього є спеціальний морський вузол, — зауважив Іскрик.

Гед мовчки подав йому мішок і дивився, як Іскрик, так само мовчки, показує, як зав'язати вузол.

— Просто сповзає, — сказав він, і Гед кивнув.

* * *

У холодній передранковій імлі вони покинули садибу. Сонце на західному схилі гори Ґонт з'являється пізно, і якийсь час довелося грітися ходьбою. Нарешті його сяйво подолало громаддя вершин і почало світити їм у спини.

Тепер Терру йшла удвічі швидше, ніж минулого літа, та навіть при такій ходьбі на дорогу їм знадобилося два дні.

— А може, спробувати дійти сьогодні до Дібров? — запитала Тенар, коли було вже пополудні. — Там є щось схоже на заїзд. Пригадуєш, Терру, ми там ще випили по чашці молока?

Гед пильно вдивлявся у гірський схил.

— Це місце мені знайоме...

— Чудово, — озвалася Тенар.

Не доходячи до повороту, першого місця на цій дорозі, де з високої гори було видно Порт-Ґонт, Гед звернув у ліс, що ріс на крутих узбічних схилах. Темряву між стовбурами і гіллям пронизували скісні червоно-золоті промені західного сонця. Стежки тут не було. Пройшовши цим підйомом десь із половину милі, мандрівники вийшли на невеличку галявину, захищену від вітру деревами і стрімчаками. Звідси можна було бачити вершини гір, що височіли з півночі, а між верхівками високих сосен прозирало ясне західне море. Стояла цілковита тиша, і тільки десь у верховіттях повівав легенький вітерець. Гірський жайворонок затягнув журливу пісню, та й замовк, гайнувши до свого гнізда.

Перекусивши хлібом і сиром, трійко подорожан сиділи і спостерігали, як з моря на землю насувається темрява. Коли стемніло, вони розстелили свої плащі і вляглися: Терру біля Тенар, Тенар — біля Геда. Далеко за північ Тенар прокинулася: десь неподалік кричала самка сови — часто, протяжно, лунко, наче дзвоник. Здалека до неї, неначе відлуння того дзвоника, відповідав самець.

"Я буду бачити зірки, застиглі в морі", — подумала Тенар і знову заснула.

Вона прокинулась на світанку. Гед сидів біля неї, закутавшись у плащ, і крізь просвіт вдивлявся у західну далечінь. Його смагляве обличчя було абсолютно спокійне, втишене, таким вона бачила його багато років тому, на Атуанському узбережжі. Тільки очі дивилися не вниз перед собою, як тоді, а в безкрайній захід. Тенар і собі поглянула туди й побачила, як на заході рожево-золотою загравою займається новий день.

Гед обернувся до Тенар.

— Відколи ми зустрілися з тобою, відтоді я весь час тебе люблю, — зізналася жінка.

— Життєдайниця, — мовив Гед, нахилився до неї і поцілував — у груди, у вуста. Тенар на хвильку затримала його у своїх обіймах. А потім вони розбудили Терру і пішли далі. Коли вони майже зайшли у ліс, Тенар ще раз обернулася до галявини, немовби беручи з неї слово берегти її віру і щастя.

У перший день подорожі їх цікавила не стільки кінцева мета, скільки сама дорога. Сьогодні ж вони вже мали дійти до Ре-Альбі, і тому думки Тенар вже стосувалися здебільшого тітоньки Слані та її хвороби. А може, вона все-таки не помирає?

Та день минав, мета була все ближчою, і думки про Слань, та й взагалі будь-які думки поволі покидали Тенар. Вона втомилася. Її охоплювала відраза від того, що ось вона знову йде цією дорогою — дорогою, яке веде її до чужої смерті. Проминувши Діброви і вузьку ущелину, дорога знову бралася вгору. Коли вони дійшли до останнього довгого підйому, за яким починалася Велика Круча, Тенар уже ледве переставляла ноги, а думки в голові так переплуталися, що й годі розібрати. Варто було уявити якусь річ, як її назва починала вертітися у голові доти, поки не ставала безглуздим набором звуків. Спочатку їй пригадалася шафа для посуду в Оґіоновому домі, а тепер — кістяний дельфінчик, бо вона саме побачила в руках у Терру торбинку з іграшками.