Урсула Ле Ґуїн: Техану

Один із чоловіків, плечистий гевал із чорними обвислими вусами, неприємно посміхаючись, спробував було заговорити:

— Гей, ви...

Але ту ж мить Ґоя перебила його грізним і гучним голосом:

— Ану, геть з дороги! — і підняла вгору свою вільшану палицю, так ніби то була чарівна патериця. — Я маю справу до Оґіона!

Ґоя впевнено пройшла повз розгублених незнайомців, Терру дріботіла за нею. Чоловіки, мабуть, подумали, що жінка погрожує їм чарами, і не наважилися її зачіпати. Можливо, втім, що на них вплинула сама лише згадка про Оґіона. А може, й справді у Ґої чи дівчинки все-таки була якась прихована сила? Так чи інакше, але коли вони обидві відійшли подалі, один із чоловіків сказав:

— Ні, ви бачили? — І сплюнув, щоб відігнати від себе лиху напасть.

— Справжня відьма зі своїм бридким поріддям, — додав інший. — Хай ідуть собі своєю дорогою!

А третій, молодик у смушковій шапці і короткій шкіряній куртці, навіть на хвилю затримався, стежачи за ними поглядом, сповненим огиди і жаху. І все ж, здавалося, що він от-от кинеться навздогін за жінкою та дівчам. До тями його привів чорновусий гевал, гукнувши:

— Ходімо, Спритнику! — І молодик у шкірянці подався слідом за приятелями.

За поворотом, коли постаті чоловіків зникли з-перед очей, Ґоя підхопила Терру на руки і щодуху дременула подалі звідти. Вона бігла доти, доки зовсім не знесилилася, а тоді опустила дівчинку на землю і довго-довго хапала ротом повітря, намагаючись перевести подих. Терру мовчала, розуміючи все без слів. Коли перегодом вони рушили далі, дівчинка взяла Ґою за руку, щоб не відставати від неї ні на крок.

— Ти вся червона, — зауважила Терру. — Як вогонь.

Вона рідко щось казала, бо й голос мала глухий і невиразний, проте Ґоя добре її розуміла.

— Я дуже розсердилася, — відповіла жінка, якось дивно посміхаючись. — А коли я серджуся, то червонію. Стаю червоношкірою, як дикуни із Західних островів... Оно, бачиш там попереду хати? То, мабуть, Діброва — єдине село у цій глушині. Тамечки ми з тобою і перепочинемо. Може, навіть молочка роздобудемо... А потім — якщо ти, звісно, зможеш іти — постараємося засвітла добратися до Соколиного Гнізда.

Дівчинка мовчки кивнула головою, а тоді підживилася жменею родзинок та горіхів зі своєї торбинки. Вони рушили далі.

Сонце давно вже сховалося за обрієм, коли вони нарешті минули село і побрели до самотньої Оґіонової хатини, що височіла на вершечку Великої Кручі. У небі, над чорним купинням хмар, над розбурханою морською безоднею, займалися зорі. Вечірній бриз хилив додолу миршаву траву. На вигоні за невеличким будиночком мекнула коза. А в єдиному вікні хатини жевріло тьмяне жовтувате світло.

Ґоя сперла на стіну біля одвірка їхні — свою і Террину — палиці, взяла дівчинку за руку і постукала.

Відповіді не було.

Тоді вона рвучко прочинила двері і увійшла до господи. Полум'я у вогнищі вже давно погасло, жар іще конав під шаром сірого попелу, одначе на столі світився крихітний каганчик, а з сінника, постеленого просто на долівці в кутку кімнати, озвався Оґіон:

— Заходь, Тенар.

Ґоя постелила малій у ванькирчику [1] Ванькир — бічна кімнатка, відокремлена стіною від великої кімнати. біля західної стіни. Потім розпалила вогнище. Підійшла до Оґіонового ложа і сіла, схрестивши ноги, просто на підлозі біля нього: — І ніхто за тобою навіть не догляне!

— Я наказав їм залишити мене самого, — прошепотів чаклун.

Обличчя його було таким же смаглявим і твердим, як завжди, тільки волосся трохи поріділо й зовсім посивіло, а тьмяне світло каганця більше не віддзеркалювалося в його очах.

— Ти ж бо так і померти міг наодинці, — докірливо насупилася Ґоя.

— Померти мені допоможеш ти, гаразд? — попросив старий чаклун.

— Зачекай ще трохи, будь ласка, — сказала вона і, нахилившись, притулилася чолом до його долоні.

— Добре! Не сьогодні, — погодився він і погладив її по голові. — Завтра.

Ґоя знову випросталась. Вогонь у коминку розгорівся. Омахи полум'я осявали стіни та низьку стелю кімнати, змушуючи темні тіні ховатися по кутках.

— От якби ще й Гед з'явився... — прошепотів старий.

— А ти послав йому вісточку?

— Він щез, — відказав Оґіон. — Пропав. Наче хмара густого туману накрила землю. І Гед зник у цьому тумані — подався просто на захід. Узяв із собою гілку ясена і зник в імлі. Пропав, пропав мій яструб...

— Ні, ні, ні, — пошепки заспокоювала його Ґоя. — Він повернеться!