Урсула Ле Ґуїн: Техану

Ґоя дістала пляшку з водою, і вони вгамували спрагу; потому жінка витягла торбинку з родзинками та горіхами і подала дитині.

— Звідси вже видно те місце, куди ми йдемо, — сказала Ґоя, — і я б хотіла, щоб ми дісталися туди ще завидна. Я боюся за Оґіона. Тобі, звісно, буде нелегко, але ми підемо повільніше. Зате вже нині заночуємо в теплі та безпеці. Візьми торбинку і заткни її собі за пояс. Родзинки зроблять твої ніжки сильними. Хочеш, я зроблю тобі патерицю — таку, як у чаклунів — щоб легше було йти?

Терру кивнула, продовжуючи жувати. Узявши ніж, Ґоя вирізала для малої міцну замашну палицю з ліщини, а потім, уздрівши повалену вільху, що нависла над дорогою, жінка відламала від неї гілку і, вправно обчухравши її, зробила добрячий ціпок і для себе.

Відтак вони рушили далі, і дівчинка теж потюпала по дорозі, наминаючи родзинки. Щоби трохи розважитися, Ґоя почала співати — пісні про кохання, пастуші співанки та балади, яких вона навчилася в Серединному Долі. Аж раптом посеред якоїсь із пісень її голос урвався. Жінка зупинилася, застережливо скинувши руку.

Її помітили четверо чоловіків, що йшли по дорозі назустріч. Було вже пізно ховатися в лісі, щоб дочекатися, коли вони підуть собі далі.

— Подорожани, — тихо промовила Ґоя, звертаючись до Терру, і рушила далі, міцніше стиснувши свій вільшаний ціпок.

Те, що розповідала Жайвірка про розбійників і злодіїв, не було звичним ремствуванням, яким хибують усі старші люди, нарікаючи, що тепер усе не так, як було колись, і що світ сходить на пси. Протягом останніх літ у тутешніх містах та селах справді бракувало миру і злагоди. Молоді хлопці поводилися зі своїми одноплемінниками, як чужинці, зловживаючи гостинністю, промишляли крадіжками і продажем краденого. Жебрацтво стало звичною річчю навіть там, де про нього досі не чули, причому жебраки до того знахабніли, що вигукували прокльони і погрози, коли їх чимось не влаштовувала милостиня. Жінки боялися ходити вулицями поодинці, і це їм, звісно, зовсім не подобалося. Зате деякі дівчата тікали з дому, аби пристати до злодійської ватаги. Але зазвичай не минало й року, як вони поверталися додому — понурі, вкриті синцями, та ще й вагітні. Серед сільських ворожок і знахарів ширилися чутки про якийсь дивний занепад їхнього ремесла: чари, які завжди лікували, тепер були безсилими; любовне зілля пробуджувало не пристрасне кохання, а вбивчі ревнощі; закляття більше не діяли і тоді, коли треба було знайти загублену річ. Але найгіршим, на думку знахарів, було те, що самозванці, які нічогісінько не тямили у мистецтві магії та її законах, не усвідомлюючи, наскільки небезпечно їх порушувати і переступати межі дозволеного, — отакі шахраї називали себе могутніми магами, обіцяючи своїм послідовникам не лише казкові скарби і силу, а навіть безсмертя.

На занепад магії журливо нарікали і Плющиха, ворожка із сусіднього села, і Бучок, знахар із Вальмута. То був розумний і скромний чолов'яга, котрий допоміг Плющисі зробити все можливе для того, щоб опіки Терру швидше загоїлись. Тоді він сказав Ґої: "Коли коїться щось подібне, то, як на мене, у світі починається доба занепаду і руїни. Скільки вже століть минуло відтоді, як у Хавнорі владарював справжній Король? Так далі тривати не може. Ми або знову станемо єдиною державою, або просто загинемо у полум'ї кривавих усобиць, коли острів повстане проти острова, сусід — проти сусіда, батько — проти сина..." — Бучок поглянув на неї дещо сором'язливим, але ясним і проникливим поглядом: "Каблучка Ерет-Акбе повернулася у хавнорську Вежу, — сказав він. — І я знаю, хто її туди привіз... То був знак... Безперечно, то був знак, що свідчив про початок нової доби! Але ми, по суті, знехтували цим знаменням. Короля у нас і досі немає. Як немає і єдності. Ми повинні знайти серце Земномор'я, повернути собі колишню силу. Хтозна, може, нарешті своє слово скаже наш Архімаг". — І довірливо додав: "Адже він із Ґонту родом".

Однак про наміри Архімага досі ніхто нічого не чув, як і не чути було про появу законного спадкоємця королівського трону. А життя тимчасом ставало дедалі гіршим і страшнішим...

І ось у такий лихий час, гамуючи страх і стримуючи гнів, Ґоя похмуро дивилася на чотирьох чоловіків, що стояли посеред дороги. Щоправда, тепер вони розступилися, ставши по двоє вздовж кожного узбіччя, тож Ґої з дівчинкою неминуче довелось би пройти між ними.

Однак удова спокійно крокувала далі, натомість Терру низько опустила голову і мало не наступала жінці на п'яти, тулячись до її широкої спідниці.