Валерій Шевчук - Місячний біль

Я хотів кинутися вслід за ченцем, адже це в його хижі я переночував, але перечепився через якусь колоду. Гримнув на траву і мимохіть обернувся. Брови мої зламалися од здивування, а серце забилося раптом швидко-швидко. Підповз ближче до тої колоди і раптом почав тремтіти всім тілом. Волосся стало сторчака, а розум мій, здавалося, померк. Сіра хмара повила мене, захопила, і в тій хмарі спалахнула нестерпно яскрава блискавка.

Я не міг не кричати, не міг не плакати, і сльози покотилися по моєму обличчі градом. Звалився з нутровим стогоном і у відчаї затовк щосили головою об землю. Тоді звівся і знову нетямковито позирнув у траву. Сумніву не було: лежав переді мною мертвий мій брат.

Я сидів у траві безтямний, наче ідол. Був знищений і знічений. Здавалося, сліпу ворожу силу наслано на мене. Дурна випадковість, гра уяви мого скаламученого мозку — годі було знайти тут пояснення, що сталося. Я нічого не знав, і нічого не відав ліс, бо й він зараз мертвий і сухий. Зник пташиний спів, і не шелестить над головою лиотя. Погасли, зів’явши, квіти, а трава стала, наче сухий очерет. Ось-ось загориться цей незвичайний сухостій, спопелить усе і згорить сам. Такий був і я. Теж був сухий і готовий спалахнути. Забув про все на світі, про гризоти свої, сумніви й біль. Ладен був викоренити цей ліс, але знайти того, хто це вчинив. Бачив ченця, що недавно тікав перестрашено з цієї галявини, і в мене перед очима воскреело на мить його схвильоване лице. Я зірвався на ноги. Душа моя горіла, мозок працював гарячково — не був я вже розважливий та обережний. Місячний біль палахкотів у мені, хоч і світило над головою сонце. Був я пломенем, що запалює цей сухостійний ліс, і вже палав.

Тільки на узліссі я наздогнав ченця. Першим порухом було вбити його і спопелити. Але щось зупинило мене.

— Гей, отче! — гукнув я, і він злякано озирнувся на мене.

Тоді я збагнув: убивця мого брата не він. Убивця десь поруч, але не він. Отож я спитав у ченця про брата. Чи не бачив він того, хто приніс тіло на галявину до пустиці? Я навіть розповів, кого він мав побачити: рудоволосого і вилицюватого.

— Ні, — сказав той злякано. — Я нічого не бачив і нічого не хочу бачити.

Я зирнув пильніше на цього обірванця. Він затремтів під моїм поглядом, плюгавий, висохлий на тріску, з ковтунистим волоссям і шмаркатим, як у дитини, носом. Широко розставлені очі дивилися трохи зизо, і мені раптом жаль стало його — якийсь кривавий туман побачив я у нього за плечима. Кивнув ледь помітно головою — він міг собі йти. Вже навіть хотів, щоб він пішов, — не хотів гаяти задарма і хвилини.

І я знову побіг. Біг, наче летів, я й був у цей мент птахом, котрий облітуе ліс. Щоки мені палали, а кулаки мимохіть стискалися: мусив знайти убивцю свого брата, що б там не було, мусив зазирнути йому в очі — інакше життя мені не буде під цим сонцем.

І я наздогнав його. Ішов через ліс рудочубий. Ішов і мугикав пісню, наче щось жував великими щелепами. Я його дуже добре знав, того рудочубого: ми гуляли з ним разом хлопцями, разом училися об’їжджати коней — були колись ми друзі великі, я і той рудочубий.

Веселий свист вихоплювався з-під рудого його вуса — була це якась грайлива пісенька, і мене раптом прорвало.

Вискочив навперейми цьому лихому котові: кіт вигнув спину і закричав — кіт рудий, як вогонь; він кричав, аж стигла мені в жилах кров. Тоді вихопив ножа й пустив мені просто в груди. Ніж просвистів біля мого вуха, але я не рухнувся. Тоді впав він навколішки, як це смішно й дивно — кіт навколішках! — і раптом виблював мені під ноги.

Я поступово дерев’янів. Він корчився у моїх ногах, уже не свистів пісні і не жував; він, цей рудий вогнистий кіт, трусився в мене під ногами, як лист осики, і вже подихав, наче отрути напився. Зірвався вітер, шалений вихорисько, сльози потекли мені з очей, дерева застогнали й земля, я сам застогнав із того розпачу, що мусив переживати. З дерев, як груші, посипалися мертві пташки — сльози цього лісу, біль серця мого, відчай і знемога.

Я повернувся й пішов. Мене нудило. Впав долі, вчепився пальцями в землю і занурив лице у пріле торішнє листя, проросле де-не-де рідкою травою.

Ледве доповз до пустиці, такий був виснажений. Напився води і лежав, висунувшись за поріг і дивлячись у небо. Вечірнє сонце вже сіло на шпичаки сосон і поклало свої навкісні смуги. Я дивився на ті смуги, і здалися вони мені дорогою в небо, якою і мені колись доведеться пройти. Там, угорі, в кінці тої дороги,.була хата, світилися білі її стіни, а коло неї стояли сестра моя і батько. Ішов до них ще один чоловік, ішов повільно і втомлено, і на грудях у нього була рана. Тримався рукою за ту рану і всміхався назустріч рідним своїм. Вони плакали, обійнявшись: батько мій і брат, а сестра стояла коло них і журно похитувала головою.