Валерій Шевчук - Місячний біль

Пришелець сміявся, і його напівпрозоре тіло трусилося. Хитав головою і втирав затиллям долоні сльози.

— Еге-гей! — продовжував він. — Я цього вже ніколи не досягну! Слава Александра залишиться Александрові. Він був такий наївний, отой Александр. Я не виймав би меча з піхов, хоч, коли треба, то й не ховав би. Я б не тягався по пустелях на верблюдах і не пив би каламутної води з напіввисохлих річок. Послуговуючись невидимою нищівною силою, тільки поклав би собі під ноги скількись там трупів.

Він знову зареготав, затрусившись усім тілом. Утікачеві важко було говорити, але він підтягся на руках і сперся об стіну.

— Дивна мені мова твоя, чоловіче, — сказав, ледве ворушачи вустами. — Дивно, що приходиш до мене і починаєш таку бесіду, як рівний із рівним. Тяжко мені думати, що і я впав так глибоко, коли став на одну з тобою дошку. Але видить бог: зло моє мимовільне. Видить бог: душа в мене не чорна, закрутило мене тільки лихо.

— Чи одежа на тобі біла, чи чорна — це однаково одежа, — сказав пришелець, весело змружуючи очі. — По ділах людей судять, а діла твої такі ж чорні, як і мої думки. Через це я й летів так довго, щоб переступити цей твій останній поріг. Єдине, що різнить нас у цьому світі, це твоє відчуття вини — поріг, якого я не переступлю. Через це й сиджу тут коло тебе і так довго умовляю. Хочу врятувати твою силу. За тобою женуться, розшукуючи тебе, сотні вершників. Що для тебе сотня вершників — перетвори їх у камінь чи попіл. Встань із цього бридкого ложа і ляж у ложе царське. Зроби те, про що мріяв я, адже воно вбиває тебе — відчуття вини!

Пришелець нахилився над утікачем і схвильовано задихав йому в обличчя. І хоч був він тінню і тіло його було прозоре, хоч руки в нього як крила, а голова з-під каптура пугачева — страшна й окаста, дивний смуток обвіяв втікачеві груди, наче теплий вітер весняний. Здалося йому, що пропав із його хижі дух прілого листя і що бачить він ясно-синє небо між темного, набряклого від соку гілляччя. Чує він спів синичий, бліда усмішка торкнула його позеленілі вуста — он воно, те небо, про яке говорив йому пришелець.

— Ну, а коли ти мене не переконаєш? — спитав він, так само всміхаючись.

Пришелець відхилився від нього, а тоді звівся на ноги. Навис над ним чорним, хоч і напівпрозорим тілом, звів довгі руки-крила і зовсім затемнив тими крилами світ.

— Гай-гай, чоловіче, — сказав із притиском. — Мені тебе жаль. Світ цей — як два велетні, що зчепились у смертельній боротьбі. Можливо, переможе той, що в білій одежі, але це теж нічого не вирішить. Раз народився чоловік, він повинен умерти. Раз народився світ — повинен умерти і він. Коли переможе той, що в чорній одежі, — це й буде світові смерть. І в того, чорного, чоловіче, більше шансів. Бо коли задавлять вони один одного в своїх смертельних обіймах — виграє також чорний. Затям собі цю науку!

— Виграє білий, — сказав утікач самими вустами, і на них знову лягла усмішка, від якої пришелець з хрускотом стис свої півпрозорі кулаки…

Втікач розплющився. Крізь вивалені вікна видно було, як падає дощ. Десь далеко загриміло і щосили блиснуло. Втікач дивився на все те майже осмисленим поглядом. На вустах його світилася тиха, гарна усмішка, а на правому оці зблиснула сльоза.

Він побачив і справжнього пугача в прочілї того вікна. Був зовсім чорний і летів, наче хто каменя запустив у небо. Закричав голосно, і втікач зауважив, що хоч іде дощ і гримотить грім, хоч мигає блискавка, серед неба світиться місяць. Обпоясався велетенським жовтим пасом, і пугач летів просто до місяця і того мерехкого, золотого кола.

— Першу ніч я чаклував, — сказав характерник возному. — Тільки після того ми з молодшим Сокольським рушили до обійстя Станьків.

Ми зайшли від левади, щоб менше дрочити собак, ноги наші безшумно ковзали по мокрій від роси траві, під місяцем ця роса була наче пересипана коштовним камінням. Молодший Сокольський на мою пораду був озброєний луком, а в сагайдаку в нього лежало кільканадцять отруєних стріл — була це вже моя робота. Ми йшли і, мабуть, обоє відчували трем, який завше відчуваєш у тілі перед полюванням.

Собак ми трохи сколошкали вже на їхній половині містечка, але до замку дісталися щасливо і щасливо пролізли через потайник досередини. Глуха тиша стигла навколо, в небі плавав ясний, білий місяць, і ми з годину сиділи під городнею [1] Городня — прибудова біля фортечної стіни. , вичікуючи. Десь далеко відгукнувся пугач, пролетіло над нами чорне велике кудлате тіло, обличчя Сокольського пересмикнулося. Я заспокійливо поклав йому на плече руку, він зняв ту руку і по-дружньому її стис.