Стівен Кінг - Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

На якусь мить Сюзанну заціпило. А тоді вона полізла рукою до очеретяної торби і витягла звідти Орізу, намагаючись тримати її за тупий вигин. Якимсь чином вона згадала слова Роланда, сказані великому ранчеру Кальї Вейнові Оверголсеру: «Наш бізнес — свинець». Звісно, Орізи — це не кулі, але близькі родички. В одній руці вона тримала тарілку, а в другій — маленьку різьблену черепашку.

— Це згодиться? — спитала ласкаво.

— Що… — почала красуня за стійкою, але щойно перевела погляд з тарелі на черепаху, як умент оніміла. Очі її стали величезними і трохи склянистими. Губи її, вкриті якимсь неприродно рожевого кольору блиском (Сюзанні подумалося, що то радше карамель, аніж помада), розтулилися. Вона видала тихе зітхання: «О-х-х-х…»

— Це моє водійське посвідчення, — сказала Сюзанна. — Бачите?

На щастя, нікого не було поруч, навіть портьє. Ті, хто щойно виписався з готелю, перебували на тротуарі, намагаючись зупинити собі таксі; а тут, у холі, було сонно. Від бару, що розташовувався поза сувенірною крамничкою, замість «Ночі і дня», тепер долітали звуки «Зоряного пилу». [28] «Зоряний пил» — пісня-евергрін, написана 1929 р. композитором Хогі Кармайклом.

— Так, водійське посвідчення годиться, — погодилася адміністраторка тим самим зачудованим голосом-зітханням.

— Гаразд. Ви щось записуватимете?

— Ні… Номер винайняв містер ван Вік… мені лише треба… можна мені потримати черепаху, мадам?

— Ні, — сказала Сюзанна, і адміністраторка почала рюмсати. Сюзанну вкотре приголомшив цей ефект. Вона б ніколи не повірила, що знову змусить ридати стільки людей, як воно колись було трапилось на тому плачевному (першому й останньому) концерті, де вона, тоді ще дванадцятирічна, грала на скрипці.

— О, мені не можна її потримати, — повторила адміністраторка, даючи сльозам повно волю. — Ні, ні, не можна мені її потримати, о Дискордія, тобі не можна її…

— Витріть шмарклі, — промовила Сюзанна, і адміністраторка вмент замовкла. — Дайте мені, будь ласка, ключ від кімнати.

Проте замість ключа ця євразійка вручила їй пакетик з пластиковою карткою. На внутрішньому боці пакетика — либонь, щоб важче було прочитати потенційним злодіям — було написано № 1919. Сюзанну це абсолютно не здивувало. А Мія, звісно, взагалі ні на що не звертала уваги.

Вона трохи поточилася. Похитнулася. Довелося змахнути рукою (тією, в якій тримала свої «водійські права»), щоб утримати рівновагу. Була мить, коли вона подумала, що зараз повалиться просто на підлогу, та потім все повернулося до норми.

— Мадам? — звернулася до неї адміністраторка. З відстороненим, вельми нетутешнім виразом обличчя. — Ви нормально себе почуваєте?

— Так, — сказала Сюзанна. — Лише… втратила на пару секунд рівновагу.

А сама дивувалася, що це таке з нею скоїлось. Авжеж, відповідь їй була відома. Мії, ці ноги належали Мії. А від моменту знайомства з містером «А мені не можна взяти собі sköldpadda » перед вела Сюзанна і її тіло почало повертатися до свого безногого стану. Звучить божевільно, але це правда. Тіло почало налаштовуватися під Сюзанну.

— Міє, давай сюди. Веди нас.

— Не можу. Поки що. Тільки-но будемо самі, я візьмуся.

— Ой, Христосе милосердний.

Сюзанна впізнала цей тон, вельми добре його пізнала. Ця курва виявилася сором’язливою . Сюзанна спитала адміністраторку:

— Це що за штука? Це такий ключ?

— Авжеж, звичайно, сей. Це ключ до вашої кімнати, а також для ліфта. Просто вставте його в щілину тим боком, як показує стрілка. І швидко витягніть. Коли на дверях загориться зелений вогник, можете заходити. У мене в касі трохи більше восьми тисяч доларів готівкою. Я вам усі їх віддам за цю чудову штучку, за вашу черепаху , вашу sköldpadda , за вашу тортугу , за вашу каввіт , за…

— Ні, — обірвала її Сюзанна і знов поточилася. Довелося вхопитися за край стійки.

Ледь утрималася на ногах.

— Я зараз піднімуся. — Спершу вона хотіла зайти до сувенірної крамнички, витратити трохи видурених у Матса грошей на чисту сорочку, якщо вони там є, але вирішила, що це може зачекати. Все мусить зачекати.

— Так, сей. — Ніякої мадам , принаймні наразі. Їй пороблено черепахою. Зникає провалля між світами.

— Ви краще забудьте, що мене бачили, добре?

— Так, сей. Перемкнути вам телефон у стан «не турбувати»?

Тут запротестувала Мія. Сюзанна не звернула на неї ані найменшої уваги.

— Ні, не треба. Я чекаю на дзвінок.