Стівен Кінг - Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

«Це вони так дихають, — подумала Мія. — Вони так дихають, коли одягнені у ці…»

Дедалі глибше западаючи в свою тугу, вона майже забула про Сюзанну, а про Детту й поготів. Тож коли Детта Волкер вийшла наперед — чорта з два, не вийшла вона, а вискочила наперед , — Мія не мала як її зупинити. Вона лише побачила, як її руки, немовби їх власною волею, рвонулися вгору, як її пальці втопилися у пухких щоках жінки у срібній парчевій сукні. Жінка верескнула, але, як не дивно, решта публіки, включно з Сейром, так гучно зареготали, ніби вони ніколи в житті не бачили смішнішого видовища.

Маска людини відтягнулась від заціпенілих очей ницьої жінки й репнула. Сюзанні згадалися її останні миті на замковій галереї, коли все там застигло, а небо розірвалося, як папір.

Детта зірвала майже геть усю маску. Теліпалися, прилиплі до її пучок, шматки чогось схожого на латекс. На тім місці, де щойно була машкара, виявилася голова великого рудого пацюка, мутанта з жовтими зубами, що проросли йому крізь вкриті струпом щоки, а з носа його звисало щось схоже на білу черву.

— Бридка дівчинка, — промовив пацюк, грайливо сварячись пальцем на Сюзанну-Мію. Другою рукою ця істота все ще тримала її за зап’ясток. Її партнер — ниций чоловік у строкатому смокінгу — реготав так завзято, що аж зігнувся навпіл, і Мія помітила щось, що стирчало в нього ззаду крізь штани. Як для хвоста, воно здавалося надто кістлявим, але вона вирішила, що то таки хвіст.

— Ходімо, Міє, — промовив Сейр, смикнувши її до себе. А тоді нахилився до неї, уважно заглядаючи їй в очі. — Чи це ти, Одетто? Це ж ти, правда? Авжеж, це ти, уїдлива, надто освічена, шкідлива негритоска.

— А фіг тобі, щуряча морда, блідосракий пацючаро, бо це я тут! — гаркнула Детта і заразом харкнула Сейру межи очі.

Той аж рота роззявив від здивування. Тоді стулив пельку, скорчивши грізну гримасу. У залі знов запала тиша. Він утер слину собі з обличчя — з маски, яку він носив поверх свого справжнього обличчя, — і, не вірячи власним очам, подивився на долоню.

— Міє? — запитав він. — Міє, ти дозволила їй таке зробити мені? Мені, котрий має бути хрещеним батьком твого сина?

— Ти собаче лайно! — заволала Детта. — Смокчи й далі члена в свого ка-татуся, лізь пальцем йому в дупу, бо ти нінащо більш не годен! Ти…

— ПОЗБАВСЯ ЇЇ! — гримнув Сейр.

Мія прямо на очах натовпу вампірів і ницих людей слухняно виконала наказ.

Результат був екстраординарним. Голос Детти почав віддалятися, ніби її справді хтось гнав з ресторану (саме викидайло, і саме штовхаючи в спину). Вона вже перестала намагатися щось сказати, лише верескливо реготала, та скоро звук її голосу геть ущух.

Сейр стояв, зчепивши перед собою руки, і уважно дивився на Мію. Решта теж втупилися в неї. А десь там, поза гобеленом, на якому бенкетували зі своїми леді рицарі, не вщухали балачки й приглушений сміх якогось іншого гурту.

— Вона пішла, — нарешті сказала Мія. — Погана пішла.

Навіть у тиші цього приміщення було ледь чутно її голос, що звучав майже як шепіт. Стояла вона вбито, потупивши очі, і щоки в неї були мертвотно-білі.

— Прошу, містере Сейр… сей Сейр… тепер, коли я зробила, як ви мені наказали, благаю, скажіть, що ви тоді говорили мені правду, що я буду виховувати мого малюка. Благаю, скажіть це знов! Скажіть, і ніколи більше не почуєте ту, іншу, присягаюся лицем мого батька й ім’ям матері моєї, істинно вам кажу.

— У тебе їх ніколи не було, — відсторонено, зневажливим тоном зауважив Сейр.

Жалості і співчуттю, про які вона благала, не було місця в його очах. А понад ними посеред його лоба пульсувала й пульсувала червона діра, не проливаючись кров’ю за край.

Новий спазм, наразі найболючіший, ввігнався в неї своїми зубами. Мія похитнулась, але цього разу Сейр не поквапився її підтримати. Вона уклякла перед ним на колінах, поклавши руки на шерехату глянсову шкіру черевиків зі страуса, і знизу вгору зазирала в його бліде обличчя. Воно дивилося на неї зверху повз оглушливо кричущу жовтизну його спортивного піджака.

— Будь ласка, — заклинала вона. — Я молю вас, благаю: дотримайтеся вашої мені обіцянки.

— Можу й дотриматися, — мовив він. — А можу й ні. А знаєш що, мені ще ніколи не лизали черевиків. Уявляєш? Прожити так довго й ніколи, жодного разу не отримати собі отого доброго, старосвітського лизання черевиків.

Десь загиготів жіночий голос.

Мія нахилилася.

— Ні, Міє, ти не мусиш, — зойкнула Сюзанна, але Мія не відгукнулася.