Стівен Кінг - Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

— Одетто, іди-но сюди, посидь зі мною, — каже ця жінка від столу, її мати. — Покуштуй ось солоденького. Ти така гарненька, дівчинко.

І вона посміхається.

О, втрачене, оплакане вітром, привидом повертається знов. [138] «О, втрачене…» — цитата з роману Томаса Вулфа «Поглянь на дім свій, янголе».

Цілком прозаїчна картина, скажете ви, і матимете рацію. Дівчинка приходить додому зі школи, в одній руці в неї сумка з підручниками, у другій — торба з фізкультурною формою, на ній біла блузка і картата спідничка-плісе, гольфи з бантиками по боках (чорне і помаранчеве — кольори її школи Св. Анни). Біля кухонного столу сидить її мати, дивиться на дочку і пропонує їй з’їсти імбирного печива, щойно з духовки. Це лише одна мить з мільйонів тих, що промайнули, єдиний крихітний атом, з яких складається життя. Але від побаченого в Мії перехопило подих,

(ти така гарненька, дівчинко!)

вона чітко побачила те, чого не розуміла раніше: яким безцінним даром може бути материнство… якщо , і це головне, йому дозволено безперешкодно розвиватися своїм шляхом.

Нагороди?

Неміряні.

Зрештою ти сама могла б бути тією жінкою, котра сидить у пасмі сонячного світла. Ти могла б бути тією, що дивиться, як її дитина хоробро випливає з гавані дитинства. Ти могла б бути тим вітерцем, що надимає розгорнуті вітрила своєї дитини.

Ти.

Одетто, іди сюди, посидь зі мною.

У Мії сперло груди.

Покуштуй ось солоденького.

Очі в неї затуманились, усміхнене порося, намальоване на тенті, спершу роздвоїлося, а потім і почетверилося.

Ти така гарненька, дівчинко!

Хоч скількись часу краще, ніж зовсім ніякого. Навіть п’ять років чи хоч три — краще, ніж зовсім нічого. Хай вона не мала диплома Моргаузу, взагалі не мала освіти, і навіть не вміла читати, але їй вистачало арифметичних знань, щоб порахувати: три краще, ніж нічого. Навіть один краще, ніж жодного.

Ох…

Ох, але…

Мія уявила, як крізь двері входить синьоокий хлопчик, не втрачений, а надбаний. Вона уявила, як каже йому: «Ти такий гарненький, синку!»

Вона заплакала.

— Що я наробила? — Жахливе питання. — Що я могла іншого зробити? — мабуть, іще жахливіше.

О Дискордія!

У Сюзанни був єдиний шанс щось зробити: зараз же, поки Мія застигла біля підніжжя сходів, які вели до її долі. Сюзанна полізла рукою до кишені джинсів і торкнулася черепахи, sköldpadda. Її коричневі пальці, лише тонким шаром полотна відокремлені від Міїних білих ніг, зімкнулися навкруг фігурки.

Вона витягла черепашку і кинула її собі за спину, цілячись у риштак. З її долоні на коліна до ка.

А тоді її піднесло на три сходинки вгору до двостулкових дверей Діксі-Піґ.

Усередині стояла напівтемрява, і спершу Мія не роздивилася нічого, окрім тьмяних помаранчево-червоних вогнів. То були декоративні електричні шандали на кшталт тих, які все ще освітлюють деякі з приміщень замку Дискордія. Натомість її нюх не потребував призвичаювання і, попри те що крижі їй обпекло новим нападом переймів, шлунок відгукнувся на запах смаженої свинини і вимагав годування. Її малюк вимагав годування.

— Це не свинина, Міє, — сказала Сюзанна, та була проігнорована.

Щойно за нею зачинилися двері — біля кожної стулки стояло по людині (чи людиноподібній істоті), — як вона почала бачити краще. Вона стояла в головах довгого, вузького приміщення їдальні. Сяяли білі серветки. На всіх столах горіло по свічці, й помаранчеві полиски грали на свічниках. Мов підморгували хитрі очі. Підлога тут, у фойє, була з чорного мармуру, але далі, за стійкою метрдотеля, її покривав темно-багряного кольору килим.

Поряд зі стійкою стояв сей років шістдесяти з зачесаним назад сивим волоссям, лице він мав сухе і доволі хиже. Лице було інтелігентного чоловіка, але його одяг — кричущо жовтий спортивний піджак, червона сорочка, чорна краватка — міг належати торговцеві вживаними автомобілями або якомусь картяреві, котрий спеціалізується на ошукуванні провінційних дурників. По центру його лоба була червона діра діаметром десь із дюйм, ніби в нього стріляли з близької відстані. Діра була вщент наповнена кров’ю, яка чомусь не переливалася звідти на його мертвотно-бліду шкіру.

Біля столів цієї зали стояли десь п’ятдесят чоловіків і приблизно стільки ж жінок. Більшість з них були одягнені так само кричущо або й ще яскравіше, як той сивоволосий джентльмен. На м’ясистих пальцях зблискували великі персні, відбитки помаранчевого світла свічок іскрили у діамантових сережках.