«Відлітаючи з вітром»; вони співають
«Блюз марнування часу» Преподобного Гері Девіса, вони збиваються на сміх, співаючи його ризиковані вірші: долар є долар, а центи є центи, маю повну хату дітей і всі вони не мої; вони співають
«Більше я не марширую»; вони співають
в Країні Пам’яті, в Краї Колись, вони співають
в самому розпалі своєї юності, в силі своїх тіл, при здоровому глузді вони співають, заперечуючи Дискордію
заперечуючи кан той,
стверджуючи Ґана Творця, Ґана Винищувача зла,
вони не знають цих імен,
вони знають усі ці імена
серце співає те, що мусить
кров знає, що мусить знати кров
на Шляху Променя наші серця знають всі тайни
і так вони співають,
співають,
Одетта починає, а Делберт Андерсон грає на гітарі; вона співає:
«Я дівчина постійної печалі… бачила горя на своїм віку… прощавай вже… штат Кентуккі…»
Отак і Мію затягло крізь Незнайдені Двері просто у Країну Пам’яті, перенесло просто до порослого бур’янами заднього двору «Блакитного Місяця», готелика Лестера Бамбрі, отак вона й почула….
(чує)
Мія чує, як співає пісню жінка, котра стане Сюзанною. Чує, як до неї, один по одному, приєднуються інші голоси, як врешті всі співають разом, хором, а зверху сяє на них місяць Міссісіпі, освітлює їхні лиця — деякі з них чорні, деякі білі — і холодні сталеві рейки, що біжать за готелем звідси на північ, що біжать на Лонгдейл, містечко, де 5 серпня 1964 року буде знайдено напіврозкладені тіла їхніх друзів: Джеймса Чейні (21), Ендрю Гудмена (21), Майкла Швернера (24), о Дискордія! А тобі, поціновувачу пітьми, хай дарує радість червоне око, що сяє там.
Вона чує, як вони співають.
Блукаю я по всій оцій Землі… Крізь бурю й вітер, крізь хуртовини і дощі… Я стрибну в потяг, що йде на Північ…
Ніщо не розплющує очі пам’яті краще за пісню, та це Одеттині спогади підносять і відносять десь далеко Мію, коли разом у срібнім сяйві місяця співають Дет і її ка-друзі. Мія бачить, як вони, зчепивши руки, йдуть звідси, співаючи
(о, в глибині серця… я вірю…) [133] «В глибині серця я вірю» — фраза з пісні Джоан Баез «Ми переможемо».
іншу пісню, ту, що розповідає ніби про них. А вздовж вулиці обличчя, вони дивляться на них і пашіють ненавистю. Стиснуті в кулаки мозолисті руки тих, що погрожують їм. Підібгані губи жінок, котрі харкають на них, і слина паплюжить їм щоки,
зачіски в них ганебні, сорочки дешеві, вони голоногі, без панчіх, черевики збиті, як у ланців. Стоять чоловіки в робочих комбінезонах (Ошкош-бі-Гош, [134] «Ошкош-бі-Гош» — назва заснованої 1895 р. у місті Ошкош, штат Вісконсин, компанії з виробництва робочого й дитячого одягу; назва міста Ошкош також слугує ідіомою для означення масового непросипного пияцтва.
ну ж бо, алілуя). Тут же хлопці-підлітки у чистеньких білих пуловерах, коротко підстрижені під їжачка, і один з них кричить Одетті, чітко вимовляючи кожне слово: Ми Уб’ємо Кожного! Чортового! Нігера! Котрий Хоч Крок Зробить В Кампус Старої Міс!
І їх товариство міцнішає попри страх. Через страх. Відчуття, що вони роблять щось неймовірно важливе: щось на віки. Вони змінять Америку, а якщо ціна цьому — кров, що ж, вони заплатять цю ціну. Істинно кажу, ну ж бо, алілуя, хвалімо Бога, ну ж бо, де ваш гучний амінь.
А тоді приходить білий хлопець Даррил, спершу він не міг, він кульгав і не міг, а потім зміг, і потаємна інша сутність Одетти — вересклива, смішлива, гидка інша — не наважується оприявнитися. Даррил і Дет лежать разом до ранку, замилувано сплять до ранку під місяцем Міссісіпі. Слухають цвіркунів. Слухають пугачів. Слухають тихе, ніжне гудіння Землі, що обертається на своїх шарнірах, обертається й обертається, вкручуючись далі й далі у двадцяте століття. Вони молоді, кров у них біжить гаряча, і вони аніскілечки не сумніваються у своїй здатності змінити все.
— Прощай, щасти тобі, коханий…
Це її пісня серед бур’янів на задньому дворі мотелю «Блакитний Місяць», це її пісня під місяцем.
— Твого лиця ніколи я вже на побачу знову … [135] Одетта співає англійську народну баладу про розлуку моряка з коханою «Десять тисяч миль», уперше опубліковану 1710 року.
Це Одетта Голмс в апофеозі свого життя, і Мія теж там присутня! Вона все бачить, відчуває, вона в піднесеному захваті від цієї, хтось сказав би — дурної надії (ах, ну ж бо проголосімо алілуя, всі разом скажімо Боог-Бомба). Вона розуміє, як постійне відчуття страху робить із друзів коштовності; як воно робить солодким кожен кусень хліба; як воно розтягує час, що починає здаватися, ніби день повзе безкінечно, поки зануриться в оксамитову ніч, а вони ж знають, що Джеймс Чейні мертвий.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу