Стівен Кінг - Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

— Візьми-но, — промовив Хенчик, а коли Едді кинув погляд на Роланда, волосся навкруг рота старигана розійшлося і той в напрочуд цинічній усмішці продемонстрував набір абсолютно білих зубів. — Навіщо це ти дивишся на свого діна, юний шмаркачику? Магія полишила це місце, ти сам так щойно казав! А звідки тобі це знати? Авжеж… скільки тобі років… двадцять п’ять?

Захихотіли манні — ті, що стояли ближче й почули цей жарт, — самі здебільшого не старші за двадцятип’ятирічних.

Сповнений гніву на старого паразита — та й на себе самого не менше, — Едді нахилився до ящика. Хенчик зупинив його руку.

— Не торкайся самого вагадла. Якщо не хочеш, щоб твої яйця й лайно розлетілися навсібіч. Берися за ланцюг, що не ясно?

Проте Едді все одно потягнувся до вагадла, він уже встиг виставити себе дурником перед цими людьми і не бачив причини, щоб не довершити справу, але перехопив похмурий погляд Джейкових сірих очей і передумав. Дув сильний вітер, вихолоджував піт, яким він покрився, підіймаючись сюди, його трусило. Едді знову простяг руку, взявся за ланцюжок і обережно відмотав його з циліндра.

— Витягай, — наказав Хенчик.

— А що трапиться?

Хенчик кивнув так, ніби Едді сказав щось путнє.

— А ось побачимо. Давай, витягай.

Едді так і зробив. Пам’ятаючи про видимі зусилля, з якими двоє парубків несли ящик, він здивувався, яким легким виявилося вагадло. Підіймати його було не важче за пір’їну, приторочену до чотирифутової довжини делікатного ланцюжка. Руку з обплетеними ланцюжком пальцями він тримав на рівні очей. Від цього став схожим на блазня, що грається з маріонеткою.

Едді вже збирався знову спитати Хенчика, що саме той очікував побачити, але перш ніж відкрив рота, вагадло почало потроху гойдатися туди-сюди.

— Я нічого не роблю, — заявив Едді. — Принаймні не намагаюся, це воно, либонь, од вітру.

— Гадаю, що навряд, — сказав Каллаген. — Жодного вітру не…

— Тихо! — гукнув Кантаб, і зробив це з таким страхітливим виглядом, що Каллаген ураз замовк.

Едді стояв обличчям до печери, а позаду нього внизу розляглася вся долина пересохлих ручаїв і більша частина Кальї Брин Стерджис. Мрівся вдалечині сіро-зелений ліс, крізь який вони пробиралися сюди, — остання частка Серединного світу, до якого їм більше ніколи не повернутися. Поривом вітру йому відкинуло чуб з лоба, і раптом він почув дзижчання. Ні, не почув. Дзижчало у нього перед очима, в його руці, у тій, розчепірені пальці якої обплітав ланцюжок. Дзижчало у нього в руці. І понад те — в його голові.

На протилежному кінці ланцюжка, десь на висоті правого коліна Едді, коливання вагадла стало більш помітним, воно набуло амплітуди маятника. Едді зрозумів дивну річ: з кожним похитом, досягаючи краю амплітуди, вагадло важчало. Відчуття було, ніби тримаєшся за щось, що тягне надзвичайно потужна відцентрова сила.

Амплітуда дедалі збільшувалася, гойдання вагадла пришвидшувалося, тяга дужчала. А тоді…

— Едді! — це гукнув Джейк, чи то у захваті, чи щоб застерегти. — Ти бачиш?

Звісно, він бачив. Тепер вагадло з кожним похитом почало мерхнути . При цім руку Едді тягнуло донизу ще дужче. Щоб не впустити вагадло, йому довелося підтримувати праву руку лівою, і тепер його стегна хиталися в одному ритмі з вагадлом. Раптом Едді пригадав, де він стоїть — приблизно на висоті семиста футів над рівниною. Ця крихітка легко висмикне його за край, якщо її не зупинити. А якщо йому не вдасться скинути ланцюжок з руки?

Пробивне вагадло хитнулося праворуч, намалювавши в повітрі невидиму посмішку, набираючи ваги на шляху до краю своєї дуги. Нараз дрібна дерев’яна іграшка, яку він з такою легкістю щойно був дістав з ящика, здалося, почала важити шістдесят, вісімдесят, сто фунтів. А коли вона затрималася в крайній точці своєї дуги, на мить застигши між рухом і силою тяжіння, він зрозумів, що бачить крізь неї Східний Шлях, та не просто ясно, а наближено. Вагадло Бранні знову вирушило у зворотну путь і гунуло внизу, скинувши вагу. Але коли воно почало дертися вгору, цього разу ліворуч…

— Окей, мені вже ясно! — заволав Едді. — Хенчику, зніми з мене цю штуку. Чи хоч би зупини її якось!

Хенчик мовив єдине слово, та так утробно, ніби хтось висмикнув ногу з багнюки. Вагадло не уповільнювалося, поступово зменшуючи амплітуду гойдання, воно просто застигло; і знову висіло на висоті коліна Едді, націлившись кінчиком на його ступню. Якусь мить дзижчання в його руці й голові ще тривало. А тоді й воно вщухло. А після того вже й бентежне відчуття тяжкості вагадла розсіялося. Чортова штучка знову важила, мов пір’їна.