Стівен Кінг - Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

Вони вирушили путівцем, уздовж якого так і валялися розкидані клапті тканини, стрічки та маленькі іграшки. То були приманки для Вовків, і на ці приманки вони якраз і клюнули.

Досягши того місця, де застрягла нога Френка Тейвері, Джейк почув у себе в голові голос красуні-сестрички того негодящого мерзотника: «Допоможи йому, благаю, сей». Він і допоміг, хай простить його Господь. А Бенні загинув.

Джейк відвернувся, скривився, а тоді подумав: «Ти тепер стрілець, ти здатен тепер на більше». І змусив себе озирнутися.

Рука отця Каллагена опустилася йому на плече:

— Синку, з тобою все гаразд? Ти страшенно зблід.

— Зі мною все окей, — відповів Джейк. До горла йому підступив клубок, і великий, але він змусив себе проковтнути його і продовжив, дурячи не Каллагена, а радше себе: — Авжеж, я в повнім порядку.

Каллаген кивнув і перекинув свій гунна (ледащий рюкзак міського жевжика, котрий в глибині душі не вірить, що справді йде кудись далеко) з лівого плеча на праве.

— А що буде, коли ми дістанемося тієї печери? Якщо ми її дістанемося?

Джейк похитав головою. Він не знав.

Зі стежкою все було гаразд. Чимало каміння насипалося на неї, тож тим людям, що несли коффи, йти було важкувато, але в іншому сенсі зараз їм було легше, ніж попереднього разу. Землетрусом зсунуло ту величезну брилу, що була загороджувала прохід біля вершини. Едді пригледівся і побачив, що каменюка, тепер розколота навпіл, валяється далеко внизу. Всередині неї порода виявилася світлішою, тож Едді вона здалася схожою на найбільше в світі круто зварене яйце.

І печера також залишилася на своєму місці, хоча тепер перед її отвором височіло осипище. Едді приєднався до гурту молодших манні, допомагаючи їм прибирати ту купу, і відкидав убік повні жмені глинистого сланцю (гранатові зерна зблискували в деяких шматках, немов краплини крові). В Едді попустилася попруга, якою було оперезано його серце, коли він побачив вхід, хоча йому не сподобалася теперішня мовчазність печери, котра була збіса балакучою під час їхнього попереднього візиту. Звідкілясь, з безодні її горла, йому вчувалося рипуче скиглення протягу, але більш нічого. Де зараз його брат Генрі? Генрі б переминав кісточки щодо того, як джентльмени Балазара його вбили, а винний у цьому Едді. Де його матінка, котра погоджувалась би з Генрі — і робила б це з такими само жалібними нотами в голосі? Де Марґарет Айзенгарт, зі скаргами до Хенчика, свого діда, на те, як її знеславили як забудькувату, а тоді й покинули? Ця печера була Печерою голосів задовго до того, як стати Печерою дверей, але тепер голоси замовкли. А двері виглядали як… блазенські — це слово першим зринуло в Едді в голові. А другим було — нікчемні . Колись ця печера була поінформованою й уславленою глибинними голосами; жах, потаємність і міць її дверям забезпечувала скляна куля — Чорна Тринадцятка, що через них і з’явилася у світ Кальї.

«Але вона вже відійшла тим самим шляхом і тепер це просто старі двері, що не… — Едді намагався втримати думку, та не зміг: — Ведуть нікуди».

Він обернувся до Хенчика, обурений раптовим дрижанням сліз на своїх очах, але не в змозі їх зупинити.

— Нема тут більше магії, — мовив він. І голос його звучав жалюгідно від відчаю. — Нічого нема за цими сучими дверима, лише гниле повітря та кам’яні уламки. Ти просто дурень, і я не менший.

Навколо них всі охнули з переляку, та Хенчик поглянув на Едді, ледь не підморгнувши.

— Люїс, Тонні! — гукнув він мало не грайливо. — Ану ж бо, принесіть мені кофф Бранні.

Двоє молодих здорованів з короткими бородами й заплетеним у довгі коси волоссям виступили наперед. Судячи з того, як вони тримали дрючки, чотирифутової довжини кофф з залізного дерева був таки важкеньким. Вони поставили його перед Хенчиком.

— Відкрий його, Едді з Нью-Йорка.

Тонні й Люїс подивилися на нього запитально й трохи злякано. Старші манні, помітив Едді, спостерігали з якоюсь жадібною цікавістю. Він гадав, потрібно кілька років, щоб цілком осягнути екстравагантну химерність манер манні; у Люїса й Тонні все було ще попереду, однак поки що вони не перейшли рівень банальщини.

Хенчик кивнув помітно нетерпляче. Едді нахилився й відчинив ящик. Той піддався легко. На ньому не було замка. Всередині лежала шовкова тканина. Хенчик прибрав її помахом, гідним чарівника, відкривши вагадло на ланцюжку. Едді ця штука здалася схожою на старомодну дитячу дзигу, до того ж вона й зблизька не була такою великою, як він очікував. Либонь, вісімнадцять дюймів завдовжки від вузького кінчика до ширшої голівки, зроблена з якоїсь жовтуватої деревини, масної на вигляд. Її срібний ланцюжок обхоплював петлею кришталевий циліндр, встановлений на кришці ящика.