— Гаррігене! — промовила вона в мікрофон. — Преподобний Ерл Гарріген, ви мене чуєте? Як чутність, дорогенький? Ви чуєте мене?
Преподобний Гарріген доволі надовго відволікся від своїх трудів, спостерігаючи, як чорна жінка — до того ж із гарними формами, хвалити нашого Господа — сідає в таксі. Машина від’їхала. Йому ще багато чого треба було зробити, перш ніж розпочне свою щовечірню службу, — сутичка з офіцером Бензиком була всього лише увертюрою, — але він так і стояв, так і дивився, як підморгують, зникаючи вдалечині, задні вогні таксі.
Чи щось із ним трапилось?
А що саме?.. Чи таке можливо, щоб…
Преподобний Гарріген укляк посеред тротуару, не звертаючи ніякої уваги на перехожих (утім, більшість із них його теж не помічали). Він зчепив пальці своїх великих добряче намолених рук і підніс їх до підборіддя. Він пам’ятав, що в Біблії говориться про те, що молитва — це приватна справа, яку треба відправляти в затишному місці, і він багато часу на самоті відстоював на колінах, авжеж, Господи, але також він вірив у те, що Бог хоче, аби люди подеколи могли бачити, як виглядає молільник, бо більшість з них — кажу тобі Гоосподи! — забули, що воно таке. І не було кращого, не було для балачки з Богом милішого місця, ніж тут, на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці. Тут звучав спів, ясний і чистий. Він підвищував дух, прочищав розум… і, просто попутно, очищав також шкіру. То звучав не голос Бога, преподобний Гарріген не богохульний йолоп, аби повірити в таке, натомість йому на думці були ангели. Так, каже Гоосподь, каже Бомба-Гоосподь, голосом се-ра-фима!
— Господи, чи ти скинув на мене щойно свою Божу-бомбочку? Я питаю, чи той голос, котрий я щойно чув, — він був твій чи мій власний?
Нема відповіді. Так часто нема ніякої відповіді. Він ще про це поміркує. А наразі треба готуватися до служби. До шоу, якщо сказати, як говорять плебеї.
Преподобний Гарріген підійшов до свого фургона, як завжди, припаркованого біля жовтого бордюру, і відчинив задні двері. Дістав звідти брошури, вистелену шовком тарелю для пожертв, яку поставив на тротуар поряд із собою, а потім і міцний дерев’яний ящик. Трибуну, з якої він провіщатиме, — здійміть ваші руки і співайте алілуя?
О, так, брате, коли ти дістався такого місця, на що тільки не погодишся.
ВІДСПІВ:
Комала-ком-агов!
А це інша тут знов,
Можеш знати її на лице,
Та не варто з нею мать ділов.
ЗАСПІВ:
Комала-ком-десять!
Не друг вона тобі, її бійся,
Як підпустиш її дуже близько,
Вона тебе знов оббреше.
Одинадцятий куплет
ПИСЬМЕННИК
Діставшись до невеличкого торговельного центру в місті Бриджтоні — супермаркет, пральня і навдивовижу капітальна аптека — обидва, і Роланд, і Едді, одразу ж це відчули: ні, не лише спів, а й нагромадження сили. Вони підносились на ній вгору, немов якимсь шаленим, чарівним ліфтом. Едді вловив себе на думках про магічний порошок Дзвінки й магічну пір’їну Дамбо. [88] Дзвінка (Тінкербелл) — пустотлива й капризна фея з повісті Джеймса Баррі «Пітер Пен і Венді». За сюжетом, якщо вона посипле на когось своїм магічним порошком, той зможе літати; Дамбо (Тупенький) — зневажлива кличка слоненятка Джамбо, героя книжки Гелен Еберсон та однойменного діснеївського мультфільму, Дамбо навчив літати, махаючи величезними вухами, його єдиний друг, мишеня Тімоті, за допомогою нібито «магічної» пір’їни.
Відчуття було схоже на те, ніби вони наближалися до троянди, і в той же час зовсім не таке. Не було почуття піднесеної святості чи безгрішності у цьому містечку в Новій Англії, проте щось тут таки діяло і було воно потужним.
Едді вів машину від Іст-Стоунгема до Бриджтона, керуючись знаками, що провадили його з одного путівця на інший, і попутно відзначав ще дещо — неймовірно свіжу виразність цього світу. Літні соснові ліси вражали такою глибокою зеленню, якої він не просто ніколи не бачив, а навіть уявити собі раніше не міг. Від пташок, що шугали в небі, в нього буквально перехоплювало подих, навіть від звичайнісіньких горобців. Кожна тінь на землі виглядала м’якою й об’ємною, якщо хочеш — нахились, скрути, мов клапоть оксамиту, і забирай.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу