Стівен Кінг - Темна вежа. Темна вежа VII

Враз я подумав, що брехав у слові кожнім
З недобрим оком той старий каліка,
Дивився скоса і спідлоба глипав,
Чи проросте в моїй душі брехня ворожа.
І ледве стримував тріумф негожий,
Бо ще одна була у нього жертва за плечима.

Для чого ще він на дорозі піджидав?
Чим, окрім пастки, та брехня його була?
Всіх подорожніх тяг він у лабети зла.
Коли про шлях у нього хтось питав.
Гадати став я, чи диявол реготав,
Коли ціпком писав у куряві посмертнії слова?

Бо мовив він — я далі не пройду,
Звертати мушу на зловісний тракт,
Що Вежу Темную таїть в своїх далях,
Слухняно повернув я; мов на біду,
Не ожила надія й гордість, лиш мій страх
Перед кінцем, добаченим в стежках.

Надії полум’я в душі моїй примарне
Вже роки мандрів більш не підживляють.
Мета близька, та втіха пригасає
І серце болем повниться, печальне,
Марнота сподівань безкарна
Й розпука — от і все, що там мене чекає.

Я — мов старий і хворий чоловік,
Що, непорушний, мертвим видається,
Та серце кров’ю обливається і б’ється,
Бо чує: друзі плачуть, і виходять за поріг,
І дихають вільніше
(«От і все, — хтось обізветься, —
Короткий непоправно у людини вік»),

«А чи на цвинтарі ще вільне місце є?»
«Коли Проведемо обряд?»
Хустки, стрічки і дроги —
Земні турботи їх все переймають до знемоги,
А живий чує й прагне без ганьби
Скінчити шлях свій, за любов тої юрби
Оддячити любов’ю без тривоги.

Так я тривалий час горів в поході цім,
Пророцтва чув про нездійсненність
Тих мрій від лицарів, для кого одкровенням
Була лиш Вежа Темная… І з тим
Я ледь не розміняв сих мрій на дим,
У шалі сумнівів насилу не спалив натхнення.

Тож тихий, мов печаль, я повернув
Од лиховісного каліки на стежину,
Що показав він. Сумовитую рівнину
Неначе день той кволий оком озирнув,
Червоним поглядом востаннє обманув,
І впали сутінки, й поглинули людину.

Я озирнувся кроків через два,
Востаннє шлях назад собі означить,
Та що ж моє зрадливе око бачить?
Ні стежки, ні каліки — лиш трава
Сіра до обрію все шелестить. Овва!
Вперед дорога та біжить, і обрій лиш маячить.

Отож ізнову в путь. Ніде на світі
Природи споловілішої не довелося
Набачити. Сухі лиш будяки, неначе осінь
Там вічно панувала замість літа,
І множилася, не боялась вітру
Та їхняя рідня, що нешляхетна зовсім.

Ні! Злидні та печаль — безперестанний
Талан у цього краю. «Тож уздри
Чи очі затуляй! — природа мовить без журби. —
Я не розправлю крил, лиш невблаганне
Страшного суду полум’я захланне
Зцілить тутешній гріх і землю спопелить».