Стівен Кінг - Темна вежа. Темна вежа VII

Він повернув до сходів і продовжив своє сходження.

Ще дев’ятнадцять сходинок привели його до другого майданчика й другої зали — круглої. Тут на підлозі було розкидано шматки тканини. У Роланда навіть жодних питань не виникло: він знав, що то були пелюшки, подерті на клапті одним капосним непроханим гостем, котрий опісля вийшов на балкон глянути на трояндове поле й опинився у неволі. Він був безмежно хитрим, сповненим підступної мудрості створінням… але врешті-решт навіть він послизнувся, за що віднині розплачуватиметься довіку.

Якщо він хотів лише одним оком глянути на троянди, то навіщо брав із собою на балкон боєприпаси?

«Бо то були його єдині ґунна в заплічному мішку», — прошепотіло одне з облич, викарбуваних у вигині стіни. Обличчя Мордреда. У ньому Роланд не побачив ані краплини ненависті, лише одинокий смуток покинутої дитини. Те обличчя було самотнє, як гудок паротяга безмісячної ночі. У Мордреда не було затискача для пупка, коли він прийшов у цей світ, була лише мати, яку він з’їв на свій перший обід. Жодного затискача, ніколи в житті, бо Мордред ніколи не належав до Ґанового тету. Ні, тільки не він.

«Мій Червоний Батько ніколи б не прийшов беззбройний, — шепотів кам’яний хлопчик. — Адже він виїхав за межі свого замку. Він був божевільний, але не настільки, щоб не мати зброї».

З цієї зали повіяло тальком, яким посипала його мама, коли він лежав голенький на рушнику, щойно після купелі, й грався зі своїми нововідкритими іграшками. Тальком вона посипала його шкіру від подразнень, а пестячи його, наспівувала: «Голубочку милий мій, ягідки неси хутчій».

Але й цей запах щез так само швидко, як і з’явився.

Наступаючи на шмаття від пелюшок, Роланд підійшов до віконця й визирнув на балкон. Відокремлені від тіла очі вчули стрільця й ривком розвернулися, щоб подивитися на нього. Їхній погляд був просякнутий отрутою від люті й утрати.

Роланде, виходь! Виходь, битимемося сам на сам! Відкрито й чесно! Око за око, отак-от!

— Навряд, — сказав Роланд, — бо в мене ще є робота. Маю ще одну невеличку справу, навіть зараз.

То були останні слова, що їх він промовив до Багряного Короля. Божевільний ще верещав йому щось у думках навздогін, але Роланд не озирався. Попереду, дорогою нагору, в нього було ще багато сходинок і багато зал, щоб їх оглянути.

На третьому майданчику Роланд зазирнув у двері й побачив вельветове вбрання, яке, поза всіляким сумнівом, носив, коли йому був лише рочок. Серед облич на стіні він упізнав свого батька, тільки молодого. Згодом його обличчя стало жорстоким — події й обов’язки наклали на нього свій відбиток. Але не тут. Тут у Стівена Дескейна був мрійливий погляд, наче він дивився на щось безмежно дороге його серцю. Тут Роланд відчув солодкі й міцні пахощі батькового мила для гоління. Примарний голос прошепотів: «Дивися, Ґабі, поглянь-но! Він усміхається! Всміхається мені! І в нього виріс новий зубчик!»

На підлозі четвертої зали лежав нашийник його першого пса. Рінг-А-Левіо — так його звали. А скорочено — Рінго. Він здох, коли Роланду пішов четвертий рік, що, власне, було навіть на краще. Трирічному хлопчикові ще дозволялося плакати за втраченим улюбленцем, навіть хлопчикові, у чиїх венах текла кров Ельда. Тут до ніздрів колишнього стрільця долинув ще один аромат, чудовий, проте назви йому не було, бо то були пахощі сонця Повної Землі, що їх він вдихав, занурившись обличчям у шубку Рінго.

Десь на дві дюжини поверхів вище Зали Рінго на підлозі було розкидано хлібні крихти й лежав жмут пір’я, що колись належало соколу на ймення Давид — не домашнім улюбленцем він був, але певно, що другом. Перша з численних Роландових жертв у ім’я Вежі. На стіні Роланд побачив Давида, викарбуваного в польоті. Його міцні крила розпростерлися над зібранням придворних Ґілеаду (і чаклун Мартен посідав серед них не останнє місце). А ліворуч, біля дверей, що вели на балкон, ще одну фігурку Давида було вирізьблено на камені. Тут уже він склав крила і впав на Корта, наче сліпа куля, не помічаючи здійнятої палиці.

Давні часи.

Давні часи й давні злочини.

Неподалік від Корта виднілося лице повії, з якою хлопчик розважався тієї ночі. У Залі Давида пахло її парфумами, дешевими й солодкими. Вдихаючи їх, стрілець згадав, як торкався завитків на шльондриному лобку, і вражено збагнув, що пам’ятає, про що подумав тоді, ковзаючи пальцями у слизьку жадану щілину: про те, як мама витягала його з дитячої купелі й торкалася його руками.