Володимир Арєнєв - Магус

Один із перснів випливе на поверхню, як уже сказано, років за сім чи вісім, цілком несподівано (а може, навпаки — цілком закономірно). Перебуваючи в справах у Фьйоренці, Оберто стане свідком огидної сцени побиття якогось злодюжки, що намагався на базарі поцупити у вагітної синьйори гаманець. Синьйору відведуть у затінок і почнуть обмахувати хустинками, а злодюжку двоє її тілоохоронців почнуть ліниво, методично бити смертним боєм — не звертаючи уваги на натовп, що зібрався навколо них, на зойки бідахи, на те, що, взагалі-то, у вільному місті Фьйоренці заведено такі справи вирішувати у суді, а не самовільною розправою. Потім — чи то від надмірних хвилювань, чи то від криків натовпу і стогону невдалого кишенькаря — у синьйори тут-таки, на базарі, станеться викидень — і це виявиться рівнозначним смертному вироку для злодюжки. До тілоохоронців (які подумки вже розпрощаються із роботою і відчуватимуть на власних спинах майбутнє покарання) доєднається хтось вразливий із натовпу, скорчене в пилюзі тіло перестане волати, а невдовзі і рухатися, нарешті все скінчиться із приходом стражників, ті розгонять шлапаків, і Оберто побачить переламане, у калюжі крові тіло чи то хлопчини, чи то дорослого, але низькорослого чоловіка. Обличчя його після всіх звірствувань нагадуватиме м’ясний фарш: нічого людського, жодної впізнаваної риси, — і тільки на скрюченому, неприродно вигнутому вбік пальці зблисне раптом… так, саме він: перстень зі знайомою печаткою. Недбалі, відверто мляві розшуки міської влади особу вбитого не встановлять.

Перстень виявиться справжнім.

— Рано чи пізно це повинно було статися, — говорить падре Тімотео саду, що розкинувся перед ним. — Рано чи пізно це стається майже з усіма.

Оберто слухає, чомусь затамувавши подих.

— Статут ордену передбачає, що законник за бажанням своїм має право залишити орден. Або на термін тривалістю не більше року — і тоді після повернення він знову буде прийнятий до лав братів. Або ж — назавжди, без права повернутися. — Наче здогадавшись, що Оберто хоче заперечити, падре застережливо зводить лівицю, на якій не вистачає двох пальців: — Ні! Ти підеш звідси з паперами, в яких буде написано: «відпущений на рік, для осягнення світу і самого себе, після чого має право знову стати одним із братів ордену». Я знаю, що твоє рішення визріло не одразу. Але я старший і тому знаю ще от що: молодість покваплива і категорична більше, ніж варто було б. І на тому скінчимо.

Падре Тімотео повертається до магуса і тихо додає:

— Скінчимо, якщо тобі нема чого мені більше сказати.

У садку вже остаточно стемніло. Цикади і цвіркуни в єдиному шаленому запалі підносять до небес молитви про прийдешній день: нехай буде він сонячним і в міру теплим, сповненим їжі та питва, і нехай сандалії братови якомога рідше загрожують комашиному, такому тендітному життю, Господи! Гойдаються віти, вітер перебирає листя, наче тужаві, соковиті чотки чи сторінки книжок, яким ще належить бути написаними і прочитаними, але кожне слово яких — уже тут: у повітрі, в траві, в іскристих зірках і уламку місяця над монастирем. У цю паузу між запитанням настоятеля і відповіддю Оберто можна легко вкласти вічність; нескінчений ланцюг із трьох ланок: колишнього, майбутнього, теперішнього, — прикидається ручною змією, віяло вірогідностей завмерло, розчахнулося чудернацьким капюшоном кобри, — і зараз Оберто чіткіше, ніж будь-коли, усвідомлює, якою могла би бути його відповідь. Адже дуже просто розповісти не криючись усе, поділитися найпотаємнішим.

Ну, хоча б пригадати ще раз ті кілька кроків справжнього страху, що відділяли його від бруківки, на якій пролунало «Сьогодні вранці я повинен був принести нову порцію!» Малімора, до кімнатки, куди вони увірвалися, всі троє; там, в люльці, почепленій над стелею, мирно погойдувалося немовля, а друге, його брат-близнюк, солодко чмокало, припавши до мармурово-білих грудей. І коли Оберто побачив це, страх луснув гнойовим наривом, розтікся холодком по спині, гіркою скіпкою увійшов під серце: «Спізнилися! Великий слідець, ти так довго йшов по сліду, що остаточно втратив здатність роздивлятися довкруж себе. І от тепер… спізнилися! А ти ж міг їх врятувать!»

Він дійсно міг би. Вчасно задане запитання, правильно потрактована мовчанка Малімора… та пригадай хоча б виття собак ночами, або колискову, яку ти чув! — або ж ту безглузду сцену, коли Рубер Ходяга сварив свою служницю за зникнення молока (а вона була неприродно блідою; ти подумав тоді — перелякалася, а втім, був надто захоплений спостереженням за «вілланом»); пригадай, нарешті, страту на площі Акацій, де шкіпер, сходячи по драбині і навіть просунувши голову в петлю, відчайдушно мукав і пальцем вказував у натовп — туди, де стояла вона! — вона, яка ще кілька днів тому кинулася з борту його галери у хвилі й напевне мусила потонути, але не потонула, повстала із мертвих, бо — «Діти покликали», — тихо відповідає ця жінка, знічено, винувато всміхаючись. Вона дивиться на вас усіх і скрушно смикає плечем, а сама тим часом віднімає немовля від грудей, хустинкою втирає йому вуста і, запнувши сорочку, відносить, кладе його у другу люльку: «Ви вже даруйте, месере, що так вийшло. Я, певно, не мала права повертатися, так? Але вони… я не могла їх залишити одних, зрозумійте». І раптом, впавши навколішки і обхопивши твої руки змертвіло-холодними пальцями, зазираючи тобі у вічі: «Що тепер буде, месере? Що ви зі мною зробите? Ні-ні, я не відмовляюся, робіть, що треба, щоб усе за законом — але діти, що буде із дітьми?!» — і в голосі її, Господи, щось таке, що змушує тебе відвернутися, вона, неправильно потрактувавши цей твій порух, ще сильніше зціплює пальці, лобом тикається тобі в коліна: «Будь ласка, догляньте за хлопчиками!» Що тут скажеш? «Присягаюся, що з ними не станеться нічого поганого. Наскільки це буде в моїх силах…» — і інший словесний непотріб, ти надто розгублений, щоб узагалі думати про її дітей, точніше, про їхнє майбутнє, — тебе зараз хвилює їхнє сьогодення: «Але ж Малімор казав, щоб ви не годували їх, казав?!»