Володимир Арєнєв - Магус

Вони переходять з кімнати зі скринями та буфетами до наступної. Судячи з клинків на стінах, це зброярня славетного роду Цинікуллі, причому зброярня чималенька, збирали її давно і ретельно.

Був би час, Фантин уважніше поставився б до неї і дещо собі пригледів, а так…

Ідемо далі.

А от далі — треба обережніше. З-під наступних дверей сюди, до зброярні, просочується смужечка світла — правильно, саме там, у цій кімнатці за дверима, Фантин і магус бачили знадвору запалені свічки. Чи інше щось, що світилося: розтоплений камін, ліхтар, пожежа… ні, точно не пожежа, бо вже палала б уся вілла і зараз тут було б галасливо, димно і незатишно.

Напевно, таки свічки. На широку ногу живуть Цинікуллі, що їм, свічок шкода? От і палять задурно.

Крадіїв відлякують, еге ж.

«Хоча загалом спосіб непоганий», — розмірковує Фантин, коли його супутник обережним, по-котячому м’яким порухом розкриває двері і зупиняється на порозі.

Жарти жартами, а якщо хтось знадвору — та хоча б ті ж охоронці, що так піклуються про квіточки! — погляне на вікна, одразу побачить, чи є тут хто, чи нема. Свічки розставлені так, щоб будь-хто відкидав на стіну навпроти вікна тінь — причому жирнющу, здалеку помітну. А загасиш свічки — вважай, сам зізнаєшся: сиджу у бібліотеці, чекаю, поки прийдете в’язать мене, непутящого.

Хитромудро вигадано!

— Кімнату можна оминути, — вирішує нарешті Фантин. — По галереї. Зайдемо з іншого боку, витратимо більше часу, але…

— Ні, — каже месер Оберто. — Навіщо обходити, це ж і є бібліотека.

А дійсно! Лезо Монети так захопився спогляданням свічок, що про головне забув.

Тепер він стиха лається і приміряється: а якщо проповзти? Вікна тут, звичайно, до самісінької підлоги — але так у всіх будинках, нічого дивного; однак свічки стоять у підсвічниках, тому людину звичайного зросту обдарують тінню великою, маленьку — менш помітною, а якщо черевом плити рахуватимеш — геть дрібною, ніякою.

Цими міркуваннями Фантин ділиться із магусом, і той погоджується. Але впасти на пузо не поспішає: «Ти перший», — авжеж, хто б сумнівався!

— Куди хоч повзти? — питає Лезо Монети.

— Он до тієї шафи.

— Над якою картина із бороданем на троні?

— Узагалі-то це статуя Зевса в Олімпії, — бурмоче магус, великий мистецтвознавець сучасності. — Та нехай. Ти маєш рацію, — говорить Фантинові, — саме до цієї шафи. Звідти персні й викрали.

— Як скажете. — Лезо Монети опускається навколішки й повзе, обере-ежненько.

— Сідницю не задирай, — упівголоса радить месер Оберто. — Тінь від неї.

Фантин мовчки робить, як радять. До шафи недалечко, перетерпимо, а потім — даруйте, я своє виконав, тепер жодних умовлянь і аргументів не прийму, у шафі напевно знайдуться грошенята — за пазуху їх і геть звідси, з цієї клятої вілли, від цього навіженого, незворушного магуса, синьйора Сама Досконалість.

— І що тепер? — шепоче він уже від шафи.

— Обережно підводься, тобі потрібні дверцята з гербом, бачиш їх?

— Де кролики і шпаги?

— Саме вони.

— Мабуть, замкнені.

— Тебе це може зупинити?

Кого завгодно, тільки не Лезо Монети! Він навіть не відволікається, щоб відповісти, нехай месер Зазнавайло вважає, буцім дотепніший за всіх, а ми збережемо гідність і гордість.

«Може зупинити», ха! Якби не свічки, Фантин, певна річ, відкрив би цю мушлю вдвічі швидше, але і так він обробляє її вправно, майстерно: ні гучного клацання, ні скрипу, тільки ледь чутне «крак» у замковому механізмі.

— Є.

Пригнувши голову, щоб не стукнути себе дверцятами, він відкриває їх і підводиться зазирнути до шафи.

У шафі, в порожньому ящику, сидить чоловічок невеликого, із лікоть [5] Приблизно 58 см. , зросту, в ядучо-зеленій курточці та широкополому капелюсі набакир. Забачивши Фантина, чоловічок кривить звірячу пичку і нявчить котом, якому шипастим чоботом щосили наступили на хвоста.

«А сторожа, мабуть, щойно задрімала, — із легким смутком думає Фантин. — Ех, бідахи…»

І сам не добере: чи то стражників йому шкода, чи себе з магусом.

Утім, із магусом — що станеться?…