Вальдемар Бонзельс - Небесний народ

«А хіба ви, люди, не набагато щасливіші? — продовжував свої міркування добрий дух. — Я живу серед звірів та рослин і не можу постати перед вами, а от тягне до вас ще сильніше та нестримніше, ніж у ту першу ніч, коли вперше побачив вас, пізнав ваше щастя. Ви — сонячні істоти, ви — благословенні, наділені вмінням сприймати геть усе на світі! Ви — багаті, ви можете тонко відчувати, можете радіти і сумувати. Я хотів би осягнути ваше єство, ваше вміння веселитися та сміятися заразливим сміхом, хотів би пізнати причину вашого суму та сліз. А скільки легенд про вашу велич і про вашу жалюгідність розповідають у старому світі!»

Десь із глибини підсвідомого виринуло, ніби давно забуті дитячі спогади, відчуття, що колись, в інші часи, він знав про це достеменно. Проте, майже доходячи до сутності якоїсь речі, нараз усе затьмарювалося, ніби чисте небо грозовими хмарами, розуміння вислизало, а на ельфа находив важкий сум, і він тікав зі світу думок та мрій, повертаючись у реальність видимого та відчутного.

«Життя, — думав ельф, — чудесне життя на землі…» У нього з’явилося відчуття, ніби він не тут, він спить, а все навкруги — тільки сон; йому мариться, що живе на землі серед земних істот. Ельф лежав, укритий темною пеленою ночі, і ця пелена таємничо та невимовно прекрасно оздоблювала усе навколо, а добрий дух тихо промовляв у цей морок, які люди самотні і як вони самі собі цю самотність створюють: «Причина має бути в тому, що я не звідси. Либонь, тому я відчуваю надзвичайну велич, неповторну красу й особливість в усьому, що тут відбувається. Той, хто тут провів дитинство, народившись від земних батьків, свій серед своїх, той виростає у звиклому оточенні. Його не мучать душевні потрясіння та здивування. Таким усе довкруж помалу стає звичним, вони обвикають до прекрасного навколо себе, сприймають усі ці чудеса, як звичайну буденність, як само собою зрозуміле. Земні мешканці мають певність у тому, що бачать, та холоднокровно споглядають довколишній світ. Земля для них — рідний дім, подив у людей викликає лише смерть, яка водночас є тим, у чому вони твердо переконані. Усі створіння, з якими я тут познайомився, наділені більшою впевненістю та більшим чуттям належності до чогось, ніж я, проте вони менше зачаровуються. Мабуть, причина в тому, що земля для них давно вже звичний дім, а от зі мною все по-іншому: я не можу не помітити очевидного дива. Я ж бо ніколи не пройду галявиною, не звернувши уваги, які прекрасні на ній квіти. Коли я вперше побачив на небі мерехтливі цяточки, то вже знав, що це — зорі. Також з першого погляду впізнав усмішку, хоча вона була чужою на моїх губах. А от ніколи досі не бачені сонячні промені полонили мене, викликавши відчуття невимовного щастя. На людей теж дивилися з високості небесні світила, викликаючи сльози радості чи болю, а вони не знали, що то таке. Це стало їхнім єством ще до того, як осягнули його сутність. Цілком можливо, що люди набагато щасливіші перебувати під благодійним впливом своєї землі, зовсім не усвідомлюючи цього. Вони просто сліпі і навіть не задумуються над таким. А воно і краще: пишнота землі настільки велика, що людина, очевидно, мусила б скоріше померти, ніж одного дня відчути її усю нараз».

І ось, коли в оцю тиху весняну ніч ельфа обсіли такі дивні, хвилюючі та благоговійні думи і помисли, раптом його охопило незвичне відчуття, від якого аж здригнувся та розвів руки. Він ніби хотів обійняти, втримуючи коло себе, надмір ніжності, та ніяк не міг зрозуміти, що це таке з ним відбувається. Ельф тільки пригадував собі двох закоханих, які сиділи, обнявшись, тої літньої ночі, коли він прокинувся. Також пригадував пишноту квітів та суцвіть, що буяли навколо, яскраве сонце над галявиною, радість птаства в пишній зелені крон. У цей момент, перебуваючи в стані душевного одкровення, несподівано ельф відчув сутність тієї сили, котра поєднувала його з усім живим у природі. Він не міг стриматися, щоб не заспівати. Добрий дух звертався до далини, що квітла у сяйві місяця, до всеохопної, живої природи, яка очікувала від нього свого визволення. У нічній тиші речитативом лунали слова:

«Ти моя, бо я тебе кохаю, не осягнути силу мого щастя. Молю я долю змилостивитися і мою душу з твоєю поєднати. Що з тобою діється, нехай і мені буде, прислухайся до любові, вона у тобі. Навчися розуміти мої почуття, своєю принадою тугу мою зціли».

На сході зарожевів вузькою смужкою світанок, і ельф склав розведені руки.

«Я побачу вас усіх, з усіма познайомлюся і полюблю вас такими, якими ви є. Земні істоти, ви тепер зі мною, — думав він, — і це буде моїм щастям».