Зачудований, сповнений мрій ельф занурився у споглядання і вивчення дня та ночі й аж здригнувся від їхньої реальності. Він стежив за зоряними небесами, котрі, як йому видавалося, уже колись бачив, а вони світилися, мандрували і співали, та все ж залишалися незмінними. Ельф осягнув небесний шлях води, котру випивало сонце, а хмари повертали її назад на землю, та неймовірно радів віддзеркаленню неба у краплинках роси. Проте найбільше доброго духа окрилювала велич сонця, його милостива хода у небесній синяві, його м’якість та повнота, його невимовна щедрість. Сонячне сяйво та тепло ельф любив до нестями. Його шана небесному світилу була настільки глибокою, що навіть найменший просвіток сонячної пишноти викликав у нього оптимістичну захопленість.
Часто ельф сидів на своєму улюбленому місці і споглядав ялинник, де через пухнасто-густі віти просочуються сонячні промені, спадаючи високими стовпами на мох, від чого в сутінках повсюди спалахують світленькі золотисті острівці. Ці кругляки сяйва — нерухомі, і земля довкола скидається на велетенський килим тиші з чудернацьким світляним орнаментом. А десь у вишині виграють на весняному вітрі свою потужну життєдайну мелодію далекі крони. Їхня музика викликала в ельфа блаженство грайливого сну. Він ніби чув угорі невмирущу мелодію вільної жвавості водночас з печальними нотами земних пут.
Уже проживши певний час на узліссі, одного разу ельф прокинувся серед ночі, і місячні промені виманили його із зеленої печери у тиху ніч, яка вигравала сріблястим місячним промінням. У струмку розквітли лілії, вони біліли снігом на застиглому плесі. Було тихо, прохолодно, і вже незабаром мав настати ранок, бо починали затихати голоси нічних тварин.
У небі виднівся лише серпик від цілого місяця, та все ж ніч була настільки світлою, що зорі на темному небі ледь-ледь мерехтіли. Земля навколо духмяніла вологою, бо день тому випав дощ. Коли ельф сів на гілку липи, що зеленіла невисоко над землею, у траву впали, зблиснувши та пролетівши свій недовгий шлях додолу, кілька крапельок роси. Це були маленькі прозорі круглячки, котрі містили в собі трішечки місячного проміння, блиску і свіжості та розносили це все у повітрі.
Ельф провів падіння краплинок поглядом і подумав про рослини, які питимуть їх життєдайну вологу під час сну. «Коли земля прийме ці росинки, — міркував добрий дух, — тоді світло повернеться на небеса». Ця думка заполонила ельфа, і він ворухнув листком, що був поблизу, та почав спостерігати за світляними краплями, які, падаючи, живлять рослини.
Ліс чорнів суцільною глибою, чорною, немов смола, і в місячних променях виднілися лише ті стовбури, котрі стояли із самого краю. Блискучі смуги нічного світила пробували розчинити безмовну чорноту, проте губилися в ній. «А чи є на землі, — подумав ельф, — місцина, ну хоча б завбільшки з мою долоню, і щоб там не було зовсім ніякого життя? Повсюди, де тільки воно пульсує, там світиться маленький вогник. Там місце, де чекають на світло і де приймають його з радістю, а потім, хто як може, віддають отримане сяйво назад. Ніде світло не є таким бажаним, як на землі».
Тишу порушило дзижчання, воно спочатку ледь чутно залунало з глибини чорних стовбурів, та поволі голоснішало — і ось уже поважно та урочисто повз ельфа пролетів великий жук-плавунець, який вирушив на пошуки нової водойми, щоби провести там день. «Йому, мабуть, неабияк подобається летіти у сріблястій темряві та цілющому повітрі», — подумав ельф і провів жука поглядом. Гул затих вдалині, і знову настала тиша. Поруч із добрим духом запломеніла діамантом крапелька роси, її блиск майже засліпив його. В краплі віддзеркалювався місяць, граючи сяйвом, немов у кришталі. Проте навколо світліше не ставало: зусібіч насувалася темна, наче провалля, ніч. Краплина увібрала в себе сяйво, виблискуючи ним у своїй кругленькій прохолоді. У цій світлій чистоті помістився крихітно-лискучий мікросвіт.
«А цілком може бути, — подумав знову ельф, — що й у цьому світі живуть створіння. Життя у них — секунди, але ці миттєвості є для них вічністю. Ці істоти вловлюють світло з наших небес і радісно віддзеркалюють його назад».
Краплина відірвалася і впала додолу, згаснувши у темряві.
Ельф пригадав собі ластівок, яких він аж до смерку бачив у небі на запаморочливій висоті. З однією з них він познайомився ще за дня. Їхня зустріч відбулася в полі. Там пташка шукала глину для свого гнізда. Розповідь ластівки залишила у серці ельфа яскраву картину чужого йому світу. Він пригадав її слова і подумав, що птахи зовсім по-іншому сприймають усе навкруги, ніж люди чи тварини, котрі живуть долі. «Рік у рік ви, ластівки, мандруєте на південь, пролітаючи над дзеркальним плесом моря. Ви бачите безконечні срібно-блискучі простори, над якими кожного ранку встає, поломеніючи, красне сонечко. Цілий день воно пливе небесами, лисніючи у складках хвиль, а ввечері поволеньки занурює своє багряно-червоне тіло у світле ложе горизонту. А ви летите далі самі-самісінькі над величезним обширом води, котра виглядає немов рідке залізо, небо на заході — як скло, через яке струменить світло, на сході воно — холодне і блакитне, бо звідти насувається ніч», — так роздумував ельф, пригадуючи захопливу розповідь ластівки.
Читать дальше