Вальдемар Бонзельс - Небесний народ

Тоді незнайомець підійшов впритул до могили і грімко проголосив ім’я померлого.

Люди скрикнули від жаху та попадали ниць, а внизу, в тіні могили заворушилося біле полотно, в яке був загорнутий небіжчик. Слухаючись голосу, що кликав його, померлий неквапно звільнився від поховальної тканини і встав з могили. Блідими долонями від затуляв очі від сліпучого денного світла. На його обличчі, з якого поволі сходили ознаки смерті, з’явилася тиха здивована усмішка, бо він зустрівся поглядом з тим, хто його, розбудивши, кликав, і воскреслий пізнав свого учителя.

Трохи згодом це назвуть одним з найвеличніших чудес, яке коли-небудь траплялося на землі. Чоловік здійснив його перед людьми. Він прогнав з ненавистю смерть, котрої інші боялися. А зробив це, бо мав певність, що любов могутніша за смерть.

— У нас, рослин, — продовжувала липа, — така подія не викликає якогось здивування чи захоплення, ми щодня це бачимо. Але повірте мені, любі квіти, той час, коли ви радо відкриваєтесь назустріч сонцю, не менш чудесно-приголомшливий, ніж воскресіння мертвого.

…Ще ніколи не було людини, яка з більшою пристрасністю вірила в силу царства любові. Це те саме царство, у чиєму відлискові ми, дерева, розпускаємо листя на наших кронах, тварина вдихає повітря, щоб жити, зорі ясніють у космосі, а юнак обіймає дівчину, в яку закохався. Царство це не десь там, на чужих небесах, воно безпосередньо поміж нами, і щоб запопасти його, потрібно звернутися до нього з молитвою. Нашими молитвами-просьбами зовемо ми весну, мир у наші домівки, шлях до світла для наших душ, а ще — споконвічне повернення до радості. Ми всі йдемо однією і тією ж дорогою. А радість маємо тоді, коли віднаходимо хоча б частинку згаданого царства.

Якось одна дитина надибала кольоровий камінчик, коли сховалася в тіні моєї крони на березі струмка. Мале підняло знахідку і засміялося. Я побачила світло від цього сміху в його очах і зрозуміла, що то царство. Тоді я повністю усвідомила слова чоловіка, про якого вам оповідала. Якось він сказав: «Будьте як діти — і тоді знайдете ви царство моє».

Мені видається, що немає для людей на землі більшої цінності, ніж віднайти царство любові у серцях своїх. Тіло їх старітиме, проте коли стануть на шлях любові, то душа молодітиме. З плином часу тіло поволі наближається до закінчення свого земного буття, однак для душі — це тільки весна. Для тіла життя швидкоплинне, але душа безсмертна і має своє призначення.

Проте учням цієї великої та хорошої людини все більше й більше починало видаватися, що він не здійснює обіцяного та не виконує свого призначення. Вони ж бо сподівалися, що їх учитель нарешті збудує царство, про яке так часто оповідав. Вони уявляли його королем того царства, який пануватиме над усім світом з небаченою досі земною могутністю та справедливістю. Від цього їх все більше і більше охоплював страх перед ним, бо не розуміли простого: їх учитель не бажав і не шукав користі для себе. Боялися його учні і за своє життя, бо ж бачили, як з кожним днем зростає ненависть жерців до нього. Невтямки було цим людям, що учитель бажав тільки одного: аби земляни відвернулися від тлінного і спрямували свій погляд на вічне. Для цього іншого шляху, як любов, не існує. Та ще бажання добра, котре звільняє душу.

Якось учитель побачив сум та безнадію в серцях своїх прибічників, і зблиснули його очі гнівом та сказав він до них:

— Таке царство до каменя подібне, що його з поля свого викидаєте. І лежить він на дорозі. Бережіться того каменя. Бо на кого він впаде, того розчавить своєю вагою, і хто через нього перечепиться, той теж біди собі наробить!

Серед учнів запанувало збентеження. А ще вони хвилювалися через те, що їх наставник почав часто ходити в заміський сад, що ріс на березі струмка. Учитель погано виглядав, поблід, в очах його світилася безконечна самотність. Здавалося — ще ні одна людська душа на цій землі не почувала себе такою одинокою. Не бачив він кінця легкодухості та дурній впертості навколо себе, а душа проповідника невпинно прагнула до все більшої жертовності. Земне буття все дужче гнітило цього чоловіка. Щораз важче і важче ставало йому на серці, тож прагнув товариства тих, хто його любив, просячи своїх учнів не полишати самого, коли йде в сад. Тож пішли вони разом з ним, проте не могла його вистраждана душа більше терпіти, відчуваючи близьку смерть. А як усі живі — боявся він її мороку.

— Не будьте злими на мене, — попросив він своїх учнів. — Цієї ночі гірко розчарую я вас усіх. Тож не лягайте спати і пильнуйте.