Вальдемар Бонзельс - Небесний народ

— Не судитиму того, хто слова мої чує, а не вірить мені, бо я прийшов сюди не карати, а прийшов, щоб радість приносити.

При цьому чоловік наголошував, що не може врятувати душу того, котрий сам не має в собі сили боротися за неї. Отож, говорив він про тих, котрі вже обрані для Царства Небесного, і про тих, хто ще не зможе знайти його. Він добре знав давню земну хибну думку: любові Всевишнього може зазнати навіть той, хто своєму ближньому її не вділяє. Сам же мав тверде переконання: лише ті можуть сприйняти цей божественний дар, які вже мають любов у душі. Чоловік не хотів, щоб люди боролися у собі з гріхом, стверджуючи, що гріх не вартий такої боротьби. Бо ж ніхто не заслужить царства його, якщо не відречеться від усього, що має. Зокрема — і від гріха у собі.

Однак велика радість від усвідомлення божественності часто змінювалася на глибоку пригніченість, бо той проповідник усе ж таки був людиною, підвладною своїй земній долі. Я ж казала вам уже, коли оповідала про Трауль, що страждання та радість походять з одного джерела і водночас йдуть від серця, коли воно стривожене чимось незримим. Отож самотній провісник царства часто піднімався на оливкову гору біля міста. Коли він дивився на убогі домівки внизу, то бачив злиденність людей і плакав від жалю за ними. Незнайомець усвідомлював, що протягом усіх часів лише невелика кількість народу розумітиме те, що він проповідував, здавав собі справу, що його вб’ють. Чоловік відчував, що мусить померти, аби продемонструвати людям, як він мало цінить своє земне життя у порівнянні з непорушною вічністю перебування в царстві любові.

Одного разу, коли його душа наповнилася сумнівами, страхами та прагненням любові до ближнього з такою силою, що більше не міг витримати, підійшов він до одного зі свої учнів і, глибоко зітхнувши, спитав:

— Чи любиш ти мене, як ближнього свого?

Його учень відповів:

— Ти ж знаєш стільки прихованих звичайному розумові речей, то й маєш також знати, що люблю я тебе, як ближнього свого.

Проте незнайомець спитав теж і вдруге, і втретє. Він з глибоким жалем пригадав собі людей, котрі, подібно до нього, ради любові змушені були терпіти ганьбу, приниження та злидні, — і страх охопив його серце. Чоловік попросив свого учня не забувати його, не забувати надії та світла, яке тривожить душу. Виглядало, що він підозрював, як спотворять колись його слова і принизять свободу, напридумувавши законів.

Інший з його учнів ніколи не переставав любити свого учителя і помер від любові до нього, подібно до квітки, яка засихає від насолоди під сяйвом жаристого сонця. Дух офірника розчинився в етері, бо його душа невпинно прагнула світла, і земне стало їй — як пітьма — чужим та байдужим. І до останнього свого сну-забуття учень бачив душевну красу його навчителя.

Як земними словами описати велич душі незнайомця? Впродовж століть його ім’я та ідеї спричинили стільки суперечок на землі, як ніхто й ніщо. Під його іменем провели стільки воєн, скільки ще ніколи ні під чиїм іменем не проводили. За багато віків земля не приймала стільки крові, скільки їй довелося випити нібито во ім’я його. Можна ще нагадати про незліченну кількість мучеників заради віри у нього. З того часу, як він з’явився на землі, світ почав невпинно змінюватися в надії на щось. Однак, повірте мені, його царству, царству, яке ця людина носила в душі та серці, царству любові чужі байдужість та половинчастість, його світ палає священним вогнем зречення, а сила його в мирі. У ньому — відраза до плинного та здоланий гріх. А разом з гріхом подолана і сама смерть, на яку цей великий пророк царства любові не зважав, подібно до дитини, яка знає, що ніч зміниться на ранок. Хіба ж страшніша смерть від скороминучого земного?

Провісник вічного життя, що ходив у свій час по землі, за характером був — як дитина, а за духом — як муж, наділений сильною волею. Коли я собі про нього нагадую, мені завжди видається, що ніби бачу поєднання радості та смутку, а ще невимовної величі благородства людського роду. Ніколи не забуду, що сталося того дня, коли проповідник зустрівся віч-на-віч зі смертю.

Один з друзів, якого він любив і в домі котрого часто знаходив собі притулок, помер, і коли вчитель прийшов попрощатися з ним, там, у могилі, побачив хижу личину смерті.

Учні завважили, що обличчя їх наставника скривилося від болю, але як же ж вони злякалися, коли побачили на ньому ще й страшенну лють! Вихованці аж сахнулися. Він, стоячи перед могилою друга, страшенно зблід, стиснув кулаки і, закинувши голову, вперся палаючим поглядом у небеса, ніби зазираючи Богові у вічі. Жахливі слова гніву злетіли з його вуст. Зціпленим п’ястуком він грозився похмурій землі, котра, підкоряючись владі смерті, забрала дорогого приятеля. Видавалося, що він заклинав всемогутністю любові, і це всеосяжне почуття згущувалося й пульсувало в ньому неймовірною силою та енергією. Навколо незнайомця запанувала абсолютна тиша; ще ніколи віра у вічність любові не запалювала в людській душі такий потужний вогонь. Коли вчитель наказав зсунути могильну плиту і відкрити гріб, де лежав його друг, учні, кам’яніючи від жаху, сліпо підкорилися, а руки в них затремтіли.